Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

за­во­ди­ли йо­го. Сам бог го­во­рив ни­ми. Бо й звідки бра­ли­ся б во­ни? Ли­ше в них тре­ба вхо­ди­ти й роз­би­ра­ти так, як груд­ку землі, аби зна­ти, що во­ни про­мов­ля­ють…

Докія зна­ла­ся на снах, але й він знав­ся на них.

Полум'я зна­чи­ло відомість. Дим - зла но­ви­на, а що дим клу­бив­ся га­дю­кою до хлоп­ця - оз­на­ча­ло лихі лю­ди. Виг­ляд хлоп­ця свідчив ви­раз­но про хо­ро­бу або про ве­ли­ку гри­зо­ту…

«Ой! - клик­нув знов гіркий го­лос у нім.- Уже ос­танній раз, як я хо­див до нього (ба­чив­ся з ним тоді лиш кілька ко­ро­теньких хви­лин, бо він са­ме мав ви­ру­ши­ти на який­сь марш), вже тоді жа­лу­вав­ся він на од­но­го кап­ра­ла, що йо­му ні за се ні за те, а особ­ли­во ж при вправі «Nіеdег» [79] са­див ку­ла­ком ме­жи очі».

Певно, бу­ло там знов щось но­во­го… І чор­ним роєм підсу­ва­ли­ся йо­му різні бо­лючі дум­ки до ума, нап­ли­ва­ли здо­га­ди на ду­шу й му­чи­ли.

В ти­шині й самітності ро­ди­ли­ся різні при­го­ди в йо­го мізку, і він ба­чив свой­ого си­на в най­не­мож­ливіших по­ло­жен­нях. Раз му­чив і бив йо­го кап­рал; дру­гий раз сидів він у шпан­гах. [80] Раз сидів знов у гарнізо­но­во­му арешті, а раз виг­ля­дав зго­лод­же­ний і змор­до­ва­ний і вик­ли­ку­вав жалібним го­ло­сом та­та й ма­му.

Іншим ра­зом знов мар­ши­ру­вав із інши­ми да­ле­ко в зовсім не зна­ну місцевість, і впав із ви­со­ко­го мос­ту в баг­но, й був би там за­ду­шив­ся в бо­лоті, са­ме як лу­чи­ло­ся бра­тові сільсько­го вартівни­ка Пен­те­лея…

Грубі каплі по­ту вис­ту­пи­ли йо­му на чо­ло і зісу­ва­лись на скро­ню. Він зітхав тяж­ко, май­же го­лос­но…

Все бу­де, як бог схо­че! Все ви­хо­ди­ло на­ос­тан­ку так, як пра­ви­ла бо­жа во­ля. Все плив­ло від нього…

Прошептав уд­ру­ге впівго­лос із най­щирішою по­бож­ні­стю «Отче наш» і примк­нув очі…

Зовсім яс­на, ви­раз­на пос­та­но­ва очу­ти­ла­ся на­раз в йо­го ду­ші. Він піде завт­ра за­раз досвіта до си­на. Зовсім на­пев­но.

Повторяв се собі в душі, во­но ви­да­ло­ся йо­му ве­ли­ким до­бут­ком і чим­раз більше міцніло.

Коби лиш бор­ше по півночі. А мо­же, во­на вже й ми­ну­ла? Мав три милі йти піхо­тою, то­му му­сив зби­ра­ти­ся за­раз по півночі, аби враз із дни­ною ста­ну­ти ко­ло ка­сарні, бо ану ж хло­пець бу­де му­си­ти де знов іти на марш?… При бур­дею не бу­ло дро­бу, і че­рез те не міг ко­гут піянням оз­на­чи­ти півночі. Але він і сам пізнає по ночі, кот­рий бу­де час. По півночі блідніють зорі, нас­тає су­мерк, мов над­вечір'я про­ки­дається, а потім роз­вид­нюється чим­раз більше. Він ус­тав із пос­телі й вий­шов на­но­во, схи­лив­ши­ся в ни­зеньких две­рях пив­нич­ної ха­ти­ни, надвір.

Страшлива ти­ши­на зустріла йо­го.

Ніч процвіта­ла да­ле­ко-ши­ро­ко ще так вповні і свіжо, так сильно, не­бо бу­ло та­ке засіяне зо­ря­ми, не­на­че са­ме те­пер тво­ри­ло­ся там щас­тя і блу­ка­ло зо­рис­тим не­бом.

Мусило бу­ти са­ме пе­ред північчю. Пе­ред північчю!

Щось мо­гутнє зай­ня­ло йо­го розд­ра­то­ва­ну ду­шу. Зовсім не­яс­но, май­же несвідо­мо по­чув се­бе в бур­дею, мов муш­ка під лист­ком, сла­бим та без­помічним…

Навпомацки звер­ну­ли­ся якісь інстинк­ти в нім у без­ко­нечність… Як страш­но мов­ча­ла при­ро­да в тій хвилі! Во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло в тій бру­тальній ти­шині - а во­на не бу­ла мерт­ва…

Німів у дум­ках. Йо­го роз­пу­ка десь згу­би­ла­ся, по­то­ну­ла, зілля­ла­ся в щось, що своєю си­лою аж гно­би­ло, і він, мов п'яний, поп­лен­тав­ся на­зад у глибінь бур­дея.

Але лед­ве що ми­ну­ла північ, ус­тав, узяв дов­гий, кри­вий бук у ру­ки й пішов до стайні. Там збу­див Са­ву.

- Саво, син­ку! - ска­зав три­вож­ним ше­по­том.- Я йду до міста, до Ми­хай­ла! Ува­жай на ху­до­бу та на бур­дей!

Переляканий Са­ва про­тер очі.

- Що вам бог дав? Вчо­ра ж не ка­за­ли ви ще нічо­го! - відповів зас­па­ний.

- Та що з то­го, що не ка­зав? Так прий­шло, що му­шу йти. Я бо­юся, що з ним лу­чи­ло­ся щось не­доб­ре!

- Та що ма­ло б йо­му ста­ти­ся? - обізвав­ся хло­пець не­охот­но, за­па­лю­ючи ма­леньку ліхтар­ню і освічу­ючи нею батька.

- Він мені не­доб­ре снив­ся! Та й ти не знаєш. Як ко­го має що най­ти, то най він і двері за­чи­нить, то, во­но до ньо­го прий­де. Інший хотів би, аби во­но прий­шло, а во­но не прий­де, а до іншо­го прий­де са­мо й зас­ту­кає прос­то в две­рі!

- Ет! Ви ви­га­да­ли щось та­ке, та­ту! Ідіть та ля­гай­те спа­ти! Те­пер лиш що північ ми­ну­ла! Ку­ди вам іти в місто?

- Ні, си­ну, я та­ки піду!

Старий сто­яв при своїм.

- Не ка­жи мамі нічо­го, що він мені не­доб­ре снив­ся… та й ува­жай…

Пішов.

Ішов справді ок­ри­ле­ним кро­ком. Не дов­го три­ва­ло, як пе­рей­шов по­ля, що діли­ли йо­го від йо­го сільської ха­ти. Ви­т­ри­ва­лий, мов лісна звіри­на, був за­гар­то­ва­ний про­ти вся­ких утяж­ли­вос­тей не­по­го­ди й мав но­ги, мов олень.

Вступив і до Марійки, збу­див її. Во­на зля­ка­ла­ся.

- Що там та­ко­го? - спи­та­ла пе­рест­ра­ше­на й зас­па­на, шу­ка­ючи за клям­кою від две­рей, щоб їх ство­ри­ти.

- Нічого! - відповів.- Я виб­рав­ся до Ми­хай­ла та й пос­ту­пив, мо­же, пе­ре­да­си що для нього?…

- А чо­му ж ви мені се вчо­ра не ска­за­ли? - клик­ну­ла, як Са­ва, зчу­до­ва­но, а за­ра­зом докірли­во.- Таже бу­ло мені вчо­ра ска­за­ти!

- Вчора не ска­зав, бо не знав сам на­пев­но. А те­пер не гай­ся, да­вай, як що маєш! - Ква­пив. Про сон, що гриз йо­го не­нас­тан­но та гнав впе­ред, мов огонь, мов­чав, мов німий. Не був би ні за що в світі спімнув їй про нього.

Вона засвіти­ла світло, по­ча­ла наріка­ти, а притім ниш­по­ри­ла по всіх по­ли­цях, щоб зібра­ти щось доб­ро­го для свой­ого люб­чи­ка. Да­ла мас­ла, си­ру, де­що іншо­го й ма­ма­лиґу, яку, бог знає чо­му, увечір зва­ри­ла й при­ла­го­ди­ла на по­лиці.

- Так, як би зна­ла! - го­во­ри­ла раз по раз.- Так, як би зна­ла. А я бу­ла вже та­ка втом­ле­на! - тяг­ну­ла дальше од­нос­тай­но.- Лед­ве на но­гах дер­жа­ла­ся! Я но­си­ла вчо­ра ввечір во­ду звідти, з гир­ла, з ве­ли­кої кер­ниці, хо­чу завт­ра пра­ти. Та й так по­га­да­ла собі: «Ей, зва­рю я ще од­ну ма­ма­лич­ку, мо­же, бу­де тре­ба, най бу­де!» Та й дивіться, як во­но скла­ло­ся! Ми­хай­лик бу­де її їсти! Я її для нього зва­ри­ла!

«Се во­но вже так ма­ло бу­ти!» - по­ду­мав собі Івоніка по­важ­но. Відтак поміг їй вло­жи­ти все в один ста­рий мішок.

Взяв на се­бе кип­тар, по­верх то­го ста­рий сер­дак, скру­тив із со­ло­ми пос­то­ро­нок, об­пе­ре­зав­ся ним і, за­су­нув­ши на го­ло­ву ста­ру ви­со­ку шап­ку, пе­рех­рес­тив­ся, за­ки­нув мішок на плечі і, взяв­ши бук у ру­ки, пішов.

Ледве що мож бу­ло заміти­ти, як день при­су­нув­ся крізь ліни­вий сум­рак. Ле­жав та­кий здав­ле­ний і тяж­кий,