Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Туга за ріднею впи­ва­ла­ся в нього ти­сяч­ни­ми ус­та­ми і зрос­та­ла до не­ви­ди­мо­го вих­ру. До то­го, не ро­зумів мо­ви тих, що да­ва­ли на­ка­зи… Притім не все вмів спов­ня­ти їхню во­лю,- ось і за те йо­го не раз стро­го ка­ра­ли.

Найбільше терпів від гру­бості ниж­чої шаржі, [77] бру­тальність якої пе­ре­хо­ди­ла час­то у звірськість.

І ніко­го не бу­ло тут, ко­му б міг був повіри­ти свій жаль. І на що, врешті, жа­лу­ва­ти­ся? Був лагідної і бо­яз­ли­вої вдачі, що уни­ка­ла й бо­яла­ся вся­ких го­лосніших ви­бухів і воліла терпіти, чим вик­ли­ку­ва­ти дальші наслідки.

Лиш один ро­зумів йо­го. Але той один був да­ле­ко від нього. Се ж був той ста­рий, на сло­ва ску­пий, на вид нез­нач­ний чо­ловік, там да­ле­ко на по­лях, з пре­див­но ніжним по­чут­тям і доб­рот­ли­во несміли­вим сер­цем.

Мов білі ме­ви, [78] так літа­ли йо­го тужні дум­ки крізь ти­ху ши­ро­ку рівни­ну до мо­ло­до­го си­на. Що він ро­бив? Що ро­бив у тій, а що в оцій го­дині? Що він по­роб­ляв, як па­лив світло в своїй дрібній ха­тині і в однім її малім за­кут­ку те­ре­бив мовч­ки ку­ку­руд­зу?

Чи не го­ло­ду­вав, чи при­вик уже? Які бу­ли там лю­ди для нього? Терпів не­на­че ра­зом із ним, відчу­вав йо­го ту­гу за до­мом, що йо­го гриз­ла, і був у не­нас­танній, нес­ка­занній три­возі о йо­го жит­тя-бут­тя. До то­го, терпів мовч­ки. Марійка не сміла про те зна­ти; бу­ла б поп­рос­ту впа­ла в роз­пу­ку; во­на бу­ла хо­ро­ви­та й пе­ред­час­но пос­таріла, і ко­ли вже бу­ла та­ка йо­го до­ля, що син мав про­жи­ти два чи три ро­ки да­ле­ко від до­му, то тре­ба бу­ло вже підда­ти­ся не­ми­ну­чо­му й терпіти.

Він потішав її все, що по­ве­де її вліті на яр­ма­рок на Пет­ра до міста, до си­на. І ма­те­ри­на ду­ша звер­ну­ла свої очі на той день, мов на спа­сен­ня.

Лише му­си­ла ще жда­ти. Ще ма­ло ми­ну­ти ба­га­то тижнів і днів, во­на ма­ла пе­реп­ла­ка­ти ще не од­ну сльозоньку, за­ким мав нас­та­ти той день,

Терпіла на свій лад. Ма­ла йо­го в кожній хви­лині дня пе­ред ду­шею. Ба­чи­ла йо­го за­му­че­но­го, збідо­ва­но­го, ба­чи­ла, що за­дур­но тер­пить, що не­нас­тан­но го­ло­дує. За кож­ним ра­зом, як пек­ла хліб, при­повіда­ла:

«Синку мій доб­рий, хто за те­бе дбає? Твоя мам­ка да­ле­ко, а ти десь го­ло­ден! Ади, який хлібець вдав­ся, а ти з го­ло­ду умліваєш!»

Відтак за­ли­ва­ла­ся слізьми й за­мов­ка­ла. Дальші сло­ва гу­би­ли­ся десь у горлі й пе­реміня­ли­ся в глу­хий жаль.

Коли Са­ва був жорс­то­кий і упер­тий і не ви­ко­ну­вав за­раз її при­казів, наріка­ла: «При­ятель пішов, а во­рог ли­шив­ся. Чо­го гри­зеш моє сер­це? Ой, не­ма те­бе, Ми­хай­ли­ку, не­ма! Ти пішов, а з то­бою й доб­ра го­ди­нонька пішла! Але прий­де літо, я піду до те­бе! Хоч поп­ла­чу пе­ред то­бою!»

Все відкла­да­ла на той день… жда­ла то­го дня… не­на­че ве­ли­ко­го свя­та…

Але він не міг до­жи­да­ти та­ких днів. Йо­го син тра­тив­ся там по­волі…

Одного ра­зу мав Івоніка ось який сон. Напівутішний, напівжалібний брехіт ста­рої су­ки Сой­ки, брехіт, що зво­ру­шу­вав сильно, спо­ну­кав йо­го виг­ля­ну­ти з бур­дея надвір. Що тут діяло­ся? Кру­тив­ся хтось ко­ло бур­дея, щоб вик­рас­ти йо­го бу­рих? Ніч бу­ла яс­на, са­ме доб­ре вид­ко… а бур­дей ле­жав сам се­ред піль, мов гриб. Он там за «сусіднім» лісом ле­жа­ло се­ло злодіїв та ши­бе­ників… про шко­ду не тяж­ко…

Звернувся впе­ред до стайні й най­шов усе в по­ряд­ку. То­вар ле­жав спля­чи, а й Са­ва ле­жав на пос­телі ко­ло волів, де спав зви­чай­но Ми­хай­ло, і спав міцно.

Він вий­шов зі стайні. Ди­виться, ви­дить: усе по­ле, як ли­ше око да­ле­ко ся­га­ло, бу­ло приб­ра­не цвіту­чою греч­кою. Виг­ля­да­ло, не­на­че пе­ред ним розс­те­ли­ло­ся мо­ре білісінько­го цвіту. Од­нак чуд­но. Тут, і там, і он там здійма­лось чер­во­не по­лум'я жадібни­ми язи­ка­ми з землі й ки­да­ло жаріючим світлом на білоцвітну рівни­ну да­ле­ко вок­ру­ги. Він зля­кав­ся й хотів кли­ка­ти по­мочі. На­раз опи­нив­ся звідкись пе­ред ним Ми­хай­ло.

Стояв пе­ред ним прос­то, як свічка. Ру­ки зви­са­ли без­сильно. Чор­ний сер­дак, розщіпле­ний на гру­дях, по­ка­зу­вав білу со­роч­ку. Мовч­ки глядів на батька тро­хи за­ви­со­ке підня­тою го­ло­вою, зло­ма­ним скля­ним зо­ром і смер­тельно блідим ли­цем.

- Михайле, се ти? - крик­нув він, утішний, до нього.- Звідки взяв­ся ти тут?

Син не відповів.

З по­лум'я зро­бив­ся дим, а рад­ше ди­мові га­дю­ки. Ки­ну­ли­ся за хлоп­цем, а од­на склу­би­ла­ся і зап'яла­ся до йо­го гру­дей.

- Що се? - крик­нув з не­ви­мов­ним пе­ре­ля­ком батько.- Що се?

Син мов­чав дальше, тим са­мим скля­ним пог­ля­дом по­зи­ра­ючи на батька, а ко­ли ста­рий у смер­тельно­му пе­ре­по­лосі ки­нув­ся на си­на, щоб йо­го по­тяг­ну­ти за со­бою, сей упав на нього, мов тяж­ка фігу­ра з гли­ни, і по­ло­мив­ся в ка­вал­ки…

Збудився… Сер­це товк­ло­ся йо­му в гру­дях до роз­пу­ки, і він тяж­ко ди­хав. Тряс­ся, мов у про­пас­ниці, і пе­рех­рес­тив­ся, про­шеп­тав ско­ро «Отче наш».

Се був сон. Сла­ва бо­гу, сла­ва бо­гу! Але що за тяж­кий, не­доб­рий сон. Він ле­жав зовсім стом­ле­ний, зовсім зму­че­ний, мов по рап­то­во спов­неній тяжкій фізичній та нес­подіваній праці… Ле­жав… мов спо­чи­вав…

Відтак, по уп­ливі кількох дов­гих, важ­ких хвиль, підняв­ся із своєї пос­телі. Він но­чу­вав сам у бур­дею. Підняв­ся і прис­ту­пив не­пев­ним кро­ком до две­рей, ство­рив їх і виг­ля­нув надвір. Му­сив ба­чи­ти, що там діяло­ся під го­лим не­бом…

Ніч бу­ла пре­яс­на й зим­на.

Небо не­опи­са­ної гли­би­ни за­ми­ка­ло без­гомінно мов­ча­ли­ву, по­рож­ню рівни­ну. «Сусідній» ліс ле­жав нап­ро­ти і витріщав­ся, як зви­чай­но, ти­хо, чи­га­ючи на по­ля… Да­ле­ко з се­ла, зда­ва­лось, до­хо­ди­ло хви­лю­ючим пас­мом ти­хе, здав­ле­не ска­вуління якоїсь со­ба­ки че­рез по­ля. Во­но три­ва­ло кілька хвиль, а відтак розійшло­ся в ти­шині ночі, і цілко­ви­та сонність, зда­ва­ло­ся, об­гор­ну­ла все навк­ру­ги.

Дрож прой­шла йо­го тілом. Вер­нув­ся до бур­дея. Пе­рех­рес­тив­ши­ся ще раз, ліг на­зад у постіль, але вже не спав. Ле­жав не­ру­хо­мо. Ніч бу­ла та­ка яс­на й та­ка ти­ха, а страш­ний сон сто­яв йо­му незмінне пе­ред ду­шею. Се був кри­ва­вий сон. Ми­хай­ло виг­ля­дав як труп. О бо­же, бо­же, труп! Він зас­тог­нав із ост­ра­ху. Йо­го му­си­ло зустріну­ти щось не­доб­ре, і він ду­мав про батька й ту­жив за ним… Йо­го сер­це стис­ну­ло­ся рап­то­вим, пе­ре­ки­па­ючим бо­лем, і га­рячі сльози за­ли­ли йо­го очі…

«Михайло, Ми­хай­ле! - кри­ча­ло щось у самітній йо­го душі.- Що він там діяв? Що він там діяв, та­кий са­мий, чу­жий, між чу­жи­ми й у чу­жо­му місті?…» І га­рячі сльози ко­ти­ли­ся чим­раз густіше й густіше по йо­го лиці.

Тут він міг пла­ка­ти. Ніхто сього не ба­чив. Марійка но­чу­ва­ла в сільській хаті, а Са­ва спав у стайні при ху­добі.

Він ро­зумівся на снах, і во­ни ніко­ли не