Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

- Добрий, але об­мо­та­ний ци­ганськи­ми вго­во­рю­ван­ня­ми! - відповів Ми­хай­ло.- Не­хай но­чує з ма­мою в хаті на горі, а ви вже самі пе­ре­сип­ляй­те в бур­дею! Як бу­де сам на полі, бу­де все до неї забіга­ти. А йо­му ще не час ду­ма­ти про весілля!

Замовкли.

Звільна й мов­чаз­но вий­шли на гор­бок, де сто­яв най­важніший у селі бу­ди­нок - корч­ма,- і злу­чи­ли­ся з інши­ми рек­ру­та­ми.

Півгодини пізніше ви­ру­ши­ло ко­ло вісімнад­цять муж­чин і кілька жінок із пропінації [75] і звер­ну­ли­ся на ши­ро­кий гос­ти­нець, що вів до са­мої залізнич­ної станції.

Рекрути, поб­рав­ши­ся по двоє-троє за шиї, йшли, більша по­ло­ви­на з них до край­ності роз­жа­ле­на і по­ми­мо вчас­ної по­ри вже доб­ре підо­хо­че­на, неп­ра­вильно, ши­ро­ки­ми кро­ка­ми впе­ред, і виг­ре­бу­ючи з се­бе го­ло­сом увесь за­пас своїх по­чу­вань і за­пас сво­го до­те­перішнього жит­тя… Співа­ли пісні…

За ни­ми йшли батьки, а цілком на­ос­тан­ку кілька ма­терів… Се бу­ли вдо­виці, що йшли. Три­ма­ли­ся, мов го­лу­би, вкупі. На своїх пле­чах нес­ли малі скриньки або клу­ноч­ки синів. Наріка­ли го­лос­но на свою сирітську до­лю й го­во­ри­ли жур­ли­во про тяжкі дні, що ожи­да­ли їх без синів у не­да­ле­ко­му вже часі. Од­на, за­ли­ва­ючи­ся гірки­ми сльоза­ми, співа­ла…

Надвечір згу­би­ла­ся десь мря­ка, і гус­тий дощ спус­тив­ся на зем­лю. Па­дав ти­хо й за­повідав сльоту…

Ворони стря­са­ли зжу­ре­но чор­не своє пір'я, а над по­ля­ми розс­те­ли­ла­ся цілко­ви­та пуст­ка.

Малий «сусідній» лісок, що визвірю­вав­ся не­ус­тан­но на рівни­ну се­ла своїми тем­ни­ми очи­ма, за­ку­тав­ся в ми­гот­ли­ву ти­ши­ну і ждав…

VII

Із при­хо­дом до міста зай­шла в Ми­хай­лі зміна.

Погоня й надмірний на­товп, поспіх і нез­ви­чай­на рух­ливість та ма­ши­нальність міста натх­ну­ли смер­тельною блідістю й зне­сил­лям йо­го ду­шу, звик­лу до су­по­кою і рит­му, спорідне­ну з при­ро­дою.

Проста й не­культур­на, якою бу­ла, відчу­ва­ла ли­ше болісно ра­зю­чу різни­цю між лагідністю й не­замітністю рухів при­ро­ди і бе­зог­ляд­ним во­ру­хан­ням тут. Оцього світу, що вда­рив йо­го те­пер, мов мо­гут­ня хви­ля, він не ро­зумів. Та замість то­го тис­ну­ли­ся пе­ред йо­го ду­шу тихі ши­рокі по­ля, ве­ликі лагідні очі по­ли­ше­них йо­го звірів, які гля­дять за­од­но ство­ре­ни­ми двер­ми за ним… ма­лий бур­дей по­се­ред ве­ли­кої са­мот­ності і ко­ло нього по­хи­ле­на ма­ти… Пла­че…

З різно­манітно­го ру­ху міста ви­ри­ну­ла в йо­го душі ту­га за до­мом… ту­га, що волікла­ся, що ви­си­са­ла йо­го, що без­гомінно прис­та­ла до нього…

На вид ве­ли­кої ка­сарні ста­ну­ло йо­го сер­це в бігу. От­же, тут. Щось за­мерз­ло в ньому. Відтак про­ло­ми­ло собі до­ро­гу не­яс­не по­чут­тя: ось тут має він ста­ти іншим…

Коли Івоніка, йду­чи так са­мо мовч­ки, як йо­го син (бо що ж бу­ло го­во­ри­ти?), по­ба­чив на подвір'ї ка­сарні стільки рек­рутів і інших жовнірів, збу­ди­ла­ся в нім са­мосвідомість. Він звер­нув­ся до Ми­хай­ла і ска­зав:

- Дивися, Ми­хай­ле, се все з ца­ри! [76]

Пізніше стра­тив те по­чут­тя й по­чув се­бе дрібним і ма­ло­важ­ним. До ве­чо­ра ос­тав­ся Івоніка ко­ло ка­сарні. Вечір му­сив відхо­ди­ти. Син поцілу­вав йо­го мовч­ки в ру­ку і ска­зав ли­ше два сло­ва:

- Кланяйтеся мамі…

А ста­рий поцілу­вав йо­го по­бож­но в го­ло­ву і бурк­нув жорст­ким, зміне­ним го­ло­сом:

- Пильнуйся, Ми­хай­ле, я знов прий­ду!

Відтак пішов. Ма­лий, нез­нач­ний, убо­го одяг­не­ний, так вий­шов із ви­со­кої ка­сар­ня­ної бра­ми.

В тих гру­бих му­рах по­ли­шив своє все. Чув. Ніс до­до­му двоє ста­рих рук і хо­ру ду­шу, що кви­ли­ла… Він, ста­ра ма­ти й зем­ля - оси­ротіли…

Надвечір упив­ся про­ти зви­чаю так сильно, що ко­ли прий­шов до од­но­го знай­омо­го міща­ни­на на ніч і той спи­тав про си­на, він не був в силі відповісти й ли­ше мах­нув роз­пуч­ли­во ру­кою. Вип­ро­сив­ши собі один за­ку­ток у сінях, зірвав ди­ким ру­хом із се­бе ко­жух, шпур­нув на зем­лю і ки­нув­ся сам на нього. Пізніше за­чу­ло­ся якесь урив­не хли­пан­ня, що по­до­ба­ло більше на звірячі, як на людські зву­ки…

Чорні, пок­рив­лені, мо­зо­листі пальці ри­ли в во­лоссі, і від ча­су до ча­су чув­ся стукіт або рад­ше глу­хе уда­рю­ван­ня го­ло­ви об стіну.

Відтак ти­хо.

У сум­раці дру­го­го по­ран­ку спіши­ла­ся не­зу­гар­не одяг­не­на пос­тать, опе­ре­за­на вузьким ремінцем, самітним гос­тин­цем пок­вап­не впе­ред. Відтак пус­ти­ла­ся в по­ля. Все нап­равці, че­рез шанці й межі, че­рез стер­ню, чим­раз глиб­ше в по­ле й у ліс. Був се Івоніка.

Зі схо­дом сон­ця му­сив бу­ти до­ма. Так за­повів свій по­во­рот, і там ожи­да­ло йо­го все…

Тижні ми­на­ли, як Ми­хай­ло по­ки­нув свою зем­лю. Не міг звик­ну­ти до ма­ши­нальності ка­сар­ня­но­го жит­тя. Те, чо­го жда­ли від нього, спов­няв так тяж­ко! Во­но бу­ло жорс­то­ке й дес­по­тич­не й не ма­ло нічо­го спільно­го з ви­мо­га­ми землі, якій відда­вав досі не­подільно всі свої мо­лоді си­ли. Йо­го ду­ша, звик­ла до прос­то­ти і яс­ності, об­товк­ла­ся і ра­ни­ла­ся тут о ти­сячні нез­ро­зумілі йо­му якісь ви­мо­ги і яви­ща - і кри­ва­ви­ла­ся не­нас­тан­но. Чи ма­ло все так бу­ти? Інстинк­тив­но відчу­вав ра­ни, які ма­ло зав­да­ти йо­му оце жит­тя. Звідки? Ким? Чо­му? Він сього не ро­зумів, од­нак відчу­вав, хоч і не­яс­но. Тут, і не­мов за од­ним ра­зом, відчув, що на нього був звер­не­ний звідкись який­сь набій, що на нього чи­га­ла якась не­без­пе­ка.

Строгість, що па­ну­ва­ла тут і да­ви­ла все, виб­лис­ку­ва­ла­ся про­ти нього щох­вилі, мов гост­рий, блис­ку­чий ніж…

А йо­го бідний та­то і йо­го бідна ма­ма до­ма? А Ан­на? Ки­дав­ся за сопівкою і виг­ра­вав на ній. Сумні, про­тяжні ме­лодії, що ви­до­бу­вав їх із дрібонько­го інстру­мен­та, при­воліка­ли знай­омі об­ра­зи пе­ред йо­го смут­ну ду­шу. Йо­му зда­ва­ло­ся, що на­хо­диться знов на своїх по­лях, си­дить знов на жо­лобі в стайні при своїх во­лах, яких очі звер­нені на нього, а во­ни самі спокійно жу­ють,- і він чує їх сильний, теп­лий віддих…

Тоді розп­ла­ку­вав­ся, мов ди­ти­на…

Деякі з йо­го кам­ратів сміяли­ся й го­во­ри­ли, що спо­чат­ку все бу­ває смут­но, але пізніше при­ви­кається до всього.

Він не при­ви­кав. Він гу­бив се­бе. В ньому не дер­жа­ло­ся ку­пи те, що три­ма­ло­ся там, на по­лях, тісно при нім. Він сту­пав бо­яз­ко й не­зу­гар­не, бо не смів сту­па­ти своєю хо­дою, а йо­го ру­хи бу­ли не­по­во­ротні й несміливі, бо не бу­ли йо­го ру­ха­ми. Одіж, яку но­сив те­пер, відібра­ла йо­му всю певність. І звідки мав би її відтак узя­ти? З хви­лею, як по­ки­нув свою зем­лю, по­ки­ну­ла йо­го і свідомість своєї вар­тості. Він прий­шов сю­ди, аби ста­ти чи­мось іншим.

Тихо й не­замітно відігра­ла­ся з ним бу­ден­на тра­гедія. Обс­та­ви­ни, в які увійшов, гриз­ли йо­го, мов іржа, і вга­ня­ли в роз­пу­ку.

Одного дня зірва­ла­ся в нім ди­ка дум­ка - зде­зер­ти­ру­ва­ти. Геть! - все од­но ку­ди - лиш геть звідси. До Мол­да­ви або до Бес­са­рабії - ку­ди-не­будь, лиш по­за оці грубі зимні му­ри, лиш геть від тих не­ви­ди­мих страш­них оковів,