Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

раз і бу­ло так чуд­но, що батько за­го­во­рив про йо­го до­ро­гу дівчи­ну пе­ред ним. Та ко­би він усе знав, що там те­пер скоїться, ко­би він усе знав! Але з тою відомістю прис­та­ла до нього на­раз ве­ли­ка, бліда жу­ра.

Що ста­неться з Ан­ною? Во­на піде до­до­му, і там розпічнеться для неї пек­ло. Ма­ма і брат бу­дуть над нею збит­ку­ва­ти­ся, і їй нічо­го не ли­шиться, як на­но­во пос­ту­пи­ти до якої служ­би або - пе­ред чим йо­го сер­це тремтіло - вий­ти за ма­ми­но­го сусіда.

Якби її пус­ти­ли сю­ди з па­нею, як би то все для нього зміни­ло­ся! При тій думці в йо­го душі не­на­че роз'ясни­ло­ся. По­чув відра­зу, що жит­тя тут не бу­ло б для нього та­ке тяж­ке, як­би во­на пе­ре­бу­ва­ла тут. Десь-ко­лись по­ба­чив би її, роз­мо­вив­ся б з нею, все, все бу­ло б інак­ше, але так він сидів ніби зі зв'яза­ни­ми ру­ка­ми, і хіба довідав­ся б, що там коїло­ся…

Опустив смут­но го­ло­ву, а по якійсь хви­лині зло­жив і зв'язав на­зад у клу­но­чок усе, що ма­ма вис­ла­ла, і що йо­го зра­зу так утіши­ло, й з чо­го лед­ве що по­ку­шав. От­же, не­щас­тя та­ки не при­хо­ди­ло са­мо. Се ка­зав та­то не­дав­но і ска­зав прав­ду. Він був тут на літа при­ко­ва­ний, а во­на не змо­же ут­ри­ма­ти­ся там суп­ро­ти вся­ко­го ли­ха й гри­зо­ти, що її те­пер гро­зить. Йо­го бу­дучність роз­ри­ва­ла­ся не­на­че пе­ред йо­го очи­ма…

Він спер го­ло­ву на ру­ку і глядів, не­мов без­тям­ки, впе­ред се­бе. А що не вмів ли­цеміри­ти і при­ча­юва­ти­ся, так зав­ва­жив Івоніка відра­зу йо­го сму­ток.

Його сер­це стис­ну­ло­ся з жа­лю. Він зга­дав знов про вте­чу.

- Михайле, син­ку, чо­му ти не їси?

- Я вже си­тий! - відповів він.

Настала хви­ли­на, під час кот­рої пог­ляд мо­ло­до­го за­тем­нив­ся.

Коли стрітив­ся з пог­ля­дом батька, зда­ва­ло­ся, що та са­ма сльоза по­яви­ла­ся і в очах у батька…

- Михайле! - вир­ва­ло­ся на­раз з не­ви­мов­ним го­рем із уст батька.- Ска­жи, чо­му тобі так тяж­ко?

- Мені так тяж­ко! - відповів сей.- Мені так тяж­ко… і я вид­жу, що я по­ки­нув ха­ту в не­добрій го­дині. Не­дур­но пе­ре­летів мені чор­ний во­рон до­ро­гу. Тут має бу­ти або моя смерть, або я не вит­ри­маю!

Настала тяж­ка хви­ля мов­чан­ня. Чут­тя розігра­ли­ся грізно й замк­ну­ли ус­та. Відтак по­чув­ся ти­хий, ніби ос­лаб­ле­ний го­лос:

- Що ж я тобі по­мо­жу, син­ку? У ме­не хлопські ру­ки, го­ло­ва хлопська. Ру­ка­ми кри­вав­лю зем­лю, а го­ло­вою хіба розіб'ю я сей мур?…

Син схи­лив го­ло­ву вниз і по­чав ти­хо пла­ка­ти. Ста­рий був без­рад­ний.

Нещастя па­ну­ва­ло вже тут. Во­но прис­ту­па­ло чим­раз ближ­че й ближ­че і те­пер бу­ло вже тут. Во­но па­ну­ва­ло по­важ­но й мовч­ки. Він по­чув йо­го близькість, йо­го пе­рей­ня­ло хо­ло­дом, і во­но відібра­ло йо­го го­ло­сові звук.

- Михайлику, що тобі? Що тобі зро­би­ти? - спи­тав дри­жа­чим го­ло­сом.

- Витягніть ме­не з сього, або я піду геть, я хо­чу на­зад до­до­му! - вир­ва­ло­ся вже ди­ко й не­по­га­мо­ва­но з йо­го гру­дей.- На­зад, ка­жу вам!

Старому зда­ва­ло­ся, не­на­че вда­рив го­ло­вою о камінь. Він витріщив­ся на си­на, і йо­го ус­та скри­ви­ли­ся.

- Я знаю, що ти хо­чеш до­до­му,- ска­зав,- але як ти підеш? Без доз­во­лу? Ей бо­же!

Хлопець мов­чав, за­ку­су­ючи дальший плач.

«Зачув своє не­щас­тя тут і втікав би від нього до­до­му!» - про­мо­вив у нім го­лос, і го­лос­но до­дав:

- Я, що міг, Ми­хай­ле, ро­бив, знаєш! Та що з то­го? Де пішла моя пра­ця? Що я мо­жу дальше зро­би­ти? Все як із заліза, а моя ру­ка не пе­ре­ло­мить сього. Хто вит­ри­мує - вит­ри­мує, а хто ні - іде зем­лю гриз­ти. Як твоя смерть має тут бу­ти, як ти ка­жеш, то ні я, ні ніхто інший не за­дер­жить її; а як те­бе має грім на чистім полі вда­ри­ти, то ти вий­деш звідси чис­тий, як лиш то­го тре­ба. Оце я тобі ка­жу. Ти то­го три­май­ся! Уп­ряг­ли те­бе - уп­ря­га­ють і інших. Бу­ває кінець усьому - бу­де й то­му кінець. Ро­би своє та здай­ся на бо­жу во­лю, я те­бе не мо­жу ря­ту­ва­ти!

Докінчив твер­дим, різким го­ло­сом, не­на­че ур­вав, і за­мовк, вту­пив­ши очі в зем­лю.

- А я не вит­ри­маю! - обізвав­ся мо­ло­дий, май­же хли­па­ючи.- Щох­вилі чу­ти - там один умер, тут по­бив кінь яко­гось на смерть… там який­сь стра­тив­ся… І чо­му? - про­шеп­тав, ви­ти­ра­ючи до­ло­нею сльози з очей.

- Бог знає чо­му! - відповів Івоніка.- Про та­ке й не­доб­ре пи­та­ти! Ані я, ані ти не зміни­мо сього! Все те стар­ше від нас, і ми то­го не зміни­мо, як са­мо во­но не зміниться!

- Ми нічо­го іншо­го, як со­ба­ки! - ви­до­бу­лось із най­глиб­шим огірчен­ням із уст хлоп­ця.- Я чув се вже тут!

- С-т! - ус­по­ко­ював батько хлоп­ця.

- Я се вже чув тут! - пов­то­рив хло­пець рішу­че.- Від делікат­них панів, та­ту, і так зчас­та, що уха мої тим уже пе­ре­пов­нені. Але я не пес,- бо­ро­нив­ся він відваж­но, підво­дя­чи обу­ре­но го­ло­ву до­го­ри,- чи як, та­ту, пес я? То­му, що му­жик?…

- С-т, с-т! - вти­хо­ми­ряв знов батько з пе­ре­ля­ком; відтак, за­ди­вив­шись на хви­ли­ну в зем­лю, ска­зав: - Ми лю­ди, що знаємо лиш зем­лю! Во­на чор­на та й ру­ки наші по­чорніли від неї, та про­те во­на свя­та. Я хотів би, аби й ону­ки мої й діти онуків моїх не відри­ва­ли­ся від неї. Крізь наші ру­ки йде і білий хлібець, а як не со­ром­но тим, що на­зи­ва­ють нас пса­ми, той хлібець із на­ших рук по­би­ра­ти та їсти, то най бу­де їм со­ром­но, що во­ни делікатні та топ­чуть нас пус­то та дур­но, як зем­лю, що го­дує їх. Ко­лись за­ва­жить во­на тяж­ко на їх гру­дях і не бу­дуть во­ни відтак годні відки­ну­ти її від се­бе. Але се ска­зав хтось у гніві, не бе­ри собі то­го до сер­ця!

- Та й інші чу­ють те, та­ту! До­пер­ва тут за­чув я, що та­ке му­жик. Там, у полі, ми сього не чуємо! Хто се нам має там ка­за­ти? Тут чо­ловікові от­ви­ра­ють очі. Я знаю,- тяг­нув дальше розд­раз­не­ним го­ло­сом,- за що му­жи­ка ма­ють. За один день та й чо­ловік по­чує й нав­читься стільки, що й уда­вив­ся б тим.

Відтак оповів півго­ло­сом, що йо­му роз­ка­зу­вав один кам­рат, що вже дов­ше слу­жив і був який­сь час бур­шем у од­но­го офіце­ра.

- «По півто­ра році,- оповідав він мені,- про­сив я о відпуст­ку на свя­ту неділю. Моя ма­ма дві неділі пе­ред тим умер­ла, й ли­шив­ся ли­ше та­то, сла­бо­ви­тий, тем­ний ста­рець, із трьома цілком мо­ло­ди­ми сест­ра­ми… Ма­ма нес­подіва­но вмер­ла. Все ли­ши­ло­ся, як по­ра­же­не, по ній… все бу­ло без го­ло­ви… І на­пи­са­ли