Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

перелічуються по кожній парафії особи, звільнені від військової повинності: один — служник шляхтича; другий — сторож у панотця; третій, щоправда,— не більше, ніж лакей у городянина, але цей городянин живе на кшталт шляхтича. Єдина підстава для звільнення від служби в ополченні — це багатство: якщо землевласник рік у рік виступає в числі осіб, обкладених найбільшою величиною податків, його сини звільняються від служби в ополченні. Це називається заохочувати хліборобство. Економісти, в усьому іншому великі прихильники рівності, в цьому привілеї не знаходять нічого поганого; вони вимагають тільки, щоб його поширили й на інші випадки, цебто щоб для найубогіших та найзнедоленіших селян повинність стала ще обтяжливішою. «За незначної зарплатні вояка,— каже один з них,— за убогості його постелі, одягу та харчу, за його цілковитої підлеглості було б надто жорстоко брати в солдати когось іншого, крім простолюдинів».

До кінця царювання Людовіка XIV великі шляхи або зовсім не ремонтувалися, або ремонтувалися коштом усіх, хто користувався ними, цебто на кошти держави або придорожніх власників; але з цього часу шляхи стали ремонтуватися тільки за посередництва панщини, тобто виключно на кошт селян. Цей засіб, який дав змогу без будь-яких витрат мати добрі шляхи, так сподобався урядові, що 1737 року циркуляр генерального контролера Оррі застосував його до всієї Франції. Інтендантам надали право саджати непокірних до в'язниці або посилати до них на постій вояків.

Відтоді за кожного розширення торгівлі, а разом з нею — потреби в добротних шляхах та усвідомлення їхньої важливості панщина поширюється на нові шляхи й її тягар зростає. З поданої Беррійським провінційним зборам 1779 року доповіді видно, що роботи, виконані панщиною в цій убогій провінції, повинні бути оціненими в сімсот тисяч ліврів на рік. У Нижній Нормандії 1787 року вони оцінювалися приблизно в таку саму ціну. Ці цифри виразно вимальовують сумну долю сільського населення: успіхи суспільного розвитку, що збагачують решту класів, селянина кидають у розпач; цивілізація обертається проти нього самого.

Приблизно за тих самих часів у листуванні інтендантів я читаю, що селянам треба заборонити застосування панщини до їхніх власних сільських шляхів з тієї причини, що її слід зберегти виключно для великих шляхів, або, як тоді казали, королівських шляхів. Дивна думка, що витрати на утримання шляхів слід покладати на найбідніших людей, які, здавалося б, мають найменшу потребу подорожувати,— ця думка, незважаючи на свою новизну, природно, вкорінюється в мізках тих, для кого вона вигідна, тож невдовзі їм починає здаватися, що інакше бути не може. 1776 року робиться спроба перетворити панщину на місцевий податок; нерівність одразу ж змінює свій вигляд і проникає до нового податку.

Перетворюючись з панської на королівську, панщина поступово поширюється на всі громадські роботи. 1719 року панщина слугує для побудови казарм! «Парафії повинні надіслати найліпших своїх майстрів,— повідомляє ордонанс,— і задля цих робіт всі інші мають бути зупиненими». За допомогою панщини перевозять каторжан до в'язниць, а злидарів — до доброчинних прихистків; так само перевозять військові приналежності за будь-якого пересування військ: ця повинність була вельми обтяжлива в ту добу, коли кожен полк везе за собою важкий вантаж; для його перевезення треба було збирати здалеку багато возів та волів. Цей вид панщини20, який попервах не мав особливого значення, став одним з найобтяжливіших, коли зросла чисельність постійних військ. Траплялися казенні підрядчики, які гучно вимагали, аби їм надали панщинну працю для доправлення будівельного дерева з лісів до морських арсеналів. Селяни, які відбували цю панщину, звичайно отримували винагороду, але вона завше призначалася довільно й у незначних обсягах. Тягар повинності, що накладався так несправедливо, подеколи стає таким важким, що починає непокоїти збирача подушного податку. «Витрати, що їх вимагають від селян для відновлення шляхів,— пише один з них 1751 року,— невдовзі призведуть до того, що селяни будуть неспроможні сплачувати своє подушне».

Чи могли б міцно запанувати всі ці нові утиски, якби селянин бачив біля себе багатих та освічених людей, схильних і здатних якщо не захистити його, то бодай представляти його перед загальним володарем, який уже тримав у своїх руках долю бідних і багатих?

Я читав листа, написаного 1774 року одним великим землевласником до інтенданта його провінції з метою спонукати цього останнього прокласти новий шлях. За словами автора листа, цей шлях створив би добробут для селян, докази чого він наводить, відтак він переходить до заснування ярмарку, що, як він запевняє, подвоїв би ціну сільськогосподарських продуктів. Цей добрий громадянин додає, що за допомогою невеликої допомоги можна було б відкрити школу, яка готувала б для короля розвинутіших посполитих. Раніше він і не замислювався про всі ці вкрай потрібні поліпшення; він почав думати про них тільки відтоді, як два роки тому королівське розпорядження про арешт заборонило йому виїздити зі свого замку. «Моє дворічне ув'язнення в моїх володіннях,— мовить він простодушно,— переконало мене в крайній корисності цих заходів».

Але особливо в голодні роки помітно, що зв'язки заступництва та залежності, які колись пов'язували великого землевласника із селянами, послаблені або порвані. В ці критичні періоди центральний уряд боїться власної самотності та немічності; для такого випадку він волів би воскресити вплив особистостей або політичні союзи, знищені ним; він закликає їх собі на допомогу, але не знаходить відгуку й дивується, завважуючи відсутність життя там, де він сам знищив його прояви.

За таких крайнощів у найбідніших провінціях деякі інтенданти, як, наприклад, Тюрґо, незаконно видають розпорядження, що зобов'язують багатих власників давати харчі своїм орендаторам аж до найближчих жнив. Я знайшов позначені 1770 роком листи багатьох сільських священиків, які пропонували інтендантові обкласти податком великих землевласників їхньої парафії,— як світських, так і духовних,— «що володіють», за словами священиків, «у парафіях великими фільварками, в яких вони не живуть, але отримують з них величезні доходи, проїдаючи їх в інших місцях».

Навіть за звичайних часів села переповнені злидарями, бо, як зазначає Летрон, у містах бідні одержують допомогу; але в селах узимку злидарство становить собою безумовну необхідність.

Час від часу проти цих нещасливців вживалося вельми крутих заходів. 1767 року герцог Шуазель вирішив ураз знищити злидарство у Франції. З листування інтендантів можна побачити, з якою суворістю він узявся до цієї справи. Чатові команди отримували наказ негайно затримувати всіх жебраків, що перебували в королівстві. Запевняють, що в такий спосіб їх було схоплено понад п'ятдесят тисяч. Волоцюги, здатні до праці, засилалися на галери; що ж до решти, то для них відкрили