Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

зазначало воно 1779 року,— то потрібно, щоб усі брали на себе по черзі цей обов'язок. Отже, стягання подушного щороку доручається новому збирачеві, безвідносно до його здібностей чи чесності; а у виконанні кожного розпису відбивається характер її укладача. Збирач залишає в ній сліди своїх побоювань, слабкостей або вад. Утім, як впоратися йому зі своїм завданням? Він діє навпомацки; бо хто може достеменно знати багатство свого сусіда й співвідношення цього багатства до багатства іншого сусіда? Тим часом вирішувати повинна самотужки думка збирача, який усім своїм майном і навіть своєю свободою відповідає за надходження зборів. Звичайно, йому доводиться протягом двох років витрачати половину дня на біганину по платниках. Збирач, який не вміє читати. зобов'язаний знайти серед сусідів когось собі на допомогу».

Трохи раніше про такий самий предмет уже висловлювався Тюрґо, маючи на увазі іншу провінцію. Ось його слова: «Ця посада приводить до розпачу й майже завше розорює тих, на кого покладається її виконання; отже, всі заможні родини села послідовно ввергаються в злидні».

Тим часом цей бідолаха, якого називають збирачем, був озброєний величезним свавіллям; він був тираном не менше, ніж мучеником. Під час виконання обов'язків цієї посади він розорювався сам, але від нього залежало й загальне розорення. Ті самі провінційні збори ведуть далі: «Надання переваги родичам, друзям та сусідам, ненависть, помста ворогам, потреба в заступництві, боязнь розбудити незадоволення в заможного роботодавця — все це бореться в його серці з почуттям справедливості». «Страх часто-густо робить збирача безжальною людиною; в деяких парафіях збирач ходить не інакше, як з приставом,— пише міністрові один інтендант 1764 року,— обивателі не хочуть платити». «В самій Вільфранській окрузі,— зазначають Ґієннські провінційні збори,— налічується сто шість вістових по збиранню подушного, зайнятих рознесенням наказів про особисту заборгованість, та інших посильних, і всі вони завше в дорозі».

Щоб уникнути цього насильницького й свавільного обкладення, французький селянин в освіченому XVIII столітті діє як середньовічний єврей: він вдає з себе бідняка, коли насправді не є вбогим; власний добробут справедливо збуджує в ньому боязнь, дуже вагомий доказ чого я знаходжу в документі, взятому не в Ґієнні, а за сто льє від неї. Менське сільськогосподарське товариство у своїй доповіді від 1761 року заявляє, що воно мало намір роздавати худобу у вигляді винагород та заохочень. За словами товариства, його «зупинила думка про ті небезпечні наслідки, що їх ница заздрість могла би накликати на осіб, які заслуговують цих нагород, спричинити для них через свавільну розкладку податків утиски в наступні роки».

Справді, за цієї податкової системи безпосередній і постійний інтерес кожного з платників податків полягав у тому, аби вистежувати своїх сусідів і доносити збирачеві про приріст їхніх багатств; усі вони привчилися нею до заздрості, зради та ненависті. Можна подумати, що це відбувалося не у Франції, а у володіннях якогось індустанського раджі.

Одначе за тих самих часів у Франції були такі провінції, де стягування податків провадилося правильно й м'яко: то були деякі самоуправні провінції. Щоправда, за цими провінціями залишили право самим стягувати податки. В Ланґедоці, наприклад, подушне лягає тільки на землевласників і не змінюється згідно із заможністю власника; воно грунтується на твердому й для кожного очевидному кадастрі, що оновлюється через кожні тридцять років і в якому земля за своєю родючістю поділена на три класи. Кожен платник достеменно й заздалегідь знає, чому дорівнює частка податку, що припадає на нього. В разі неплатежу відповідає тільки він сам або, точніше, тільки його поле. Чи вважає він себе скривдженим при розкладці — він завше має право зажадати порівняння його квоти з квотою будь-якого іншого жителя парафії, за власним вибором незадоволеного. Це те, що нині ми називаємо «вимогою пропорційної зрівнялівки».

Очевидячки, все це — ті самі правила, яких ми дотримуємося тепер; ми не вдосконалили, а тільки поширили їх на всю територію. Тут буде доречно зауважити, що, запозичивши в уряду давнього порядку саму форму нашого державного управління, в решті ми старанно уникали наслідувати його. Не від нього, а від провінційних зборів успадкували ми найліпші наші адміністративні засоби. Прийнявши механізм, ми відкинули його продукт.

Звичайна вбогість сільських жителів поклала початок таким принципам, які аж ніяк не могли покласти край цій убогості. «Якби народи мали достаток,— писав Рішельє у своєму політичному заповіті,— то навряд чи залишалися б вони в межах порядку». У XVIII столітті так далеко не заходять; але все ще гадають, що селянин не працював би, якби потреба постійно не підганяла його: злидні вважаються єдиними ліками проти лінощів. Саме цю теорію іноді проповідували в застосуванні до негрів наших колоній. Ця думка так дуже поширена в правлячих колах, що майже всі економісти вважають за свій обов'язок формально спростовувати її.

Як відомо, первісне призначення подушного податку полягало в тому, щоб надати змогу королю купувати солдатів, звільняючи шляхтичів та їхніх васалів від військової служби; але у XVIII столітті військова повинність, як ми бачили, була відновлена під назвою ополчення, і цього разу вона падала своїм тягарем тільки на народ і, зокрема, майже лише на селян.

Досить звернути увагу на численність протоколів чатової команди, що заповнили картони одного інтендантства й що призначалися виключно для переслідування непослухів або втеклих ополченців, аби визнати, що ополчення складалося не без труднощів. І справді, не було, здається, державної повинності, нестерпнішої для селян; рятуючись від служби в ополченні, вони часто втікали в ліси, де доводилося їх переслідувати за допомогою військової сили. Тепер це видається дивним, коли зважити на ту легкість, з якою примусовий набір провадиться в наші дні.

Цю крайню ворожість селян колишнього порядку до ополчення треба приписати не стільки самому принципові закону про міліцію, скільки тому способу, в який виконувався цей закон. Головним чином слід дорікнути йому за тривалу невідомість, у якій він тримав тих, кому загрожував (бути призваним можна було до сорока років, за винятком випадків одруження); за свавільність перевірки, яка робила майже марною перевагу високого номера; за заборону призовникові виставляти замість себе добровольця; за неприємність небезпечного й суворого ремесла за відсутності будь-якої надії на підвищення; особливо ж за те, що хтось навіюватиме селянам свідомість того, що такий великий тягар тяжів тільки над ними, причому над найнещасливішими серед них,— за це особливо ницість становища робила його ще прикрішим.

Я мав у руках багато протоколів, що стосуються жеребкування 1769 року й охоплюють значущу кількість парафій. У цих протоколах