Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

шляхтичів, залучити їх до двору та державної служби. Це прагнення виявлялося особливо в XVII столітті, коли королівська влада ще побоювалася шляхти. Серед запитань, що їх пропонують інтендантам, трапляється й таке: «Чи воліють шляхтичі вашої провінції жити в себе вдома, а чи в місті?»

Зберігся лист одного інтенданта, який дає відповідь на це запитання: інтендант скаржиться, що вельможі його провінції знаходять утіху в тому, щоб жити біля своїх селян, замість того, щоб виконувати свої обов'язки при королі. Завважте, що провінцією, про яку йдеться, є Анжу, згодом — Вандея. Ці вельможі, що відмовилися, за словами інтенданта, служити королю, були єдиними, які згодом із зброєю в руках захищали монархію й помирали в боротьбі за неї; і цією славетною відзнакою вони були зобов'язані тільки тому, що зуміли утримати біля себе селян, накликаючи на себе докори за своє бажання жити серед них.

Проте не слід пояснювати прямим упливом когось із наших королів на ту обставину, що села полишив клас, який тоді стояв на чолі нації. Головна й постійна причина цього явища лежала не у волі тих чи тих осіб, а в повільній і безперервній дії закладів; і це доводиться тим, що коли уряд забажав у XVIII столітті боротися з цим лихом, він був не спроможний навіть зупинити його подальшого розвитку. В міру того як шляхетство втрачало останні залишки своїх політичних прав, не набуваючи нових, і в міру зникнення місцевих вольностей, це виселення шляхтичів набирало дедалі більших обсягів, не вимагаючи більше ніяких зусиль з боку уряду: вони самі не бажали залишатися вдома; їм остогидло сільське життя.

Щойно сказане мною про шляхтичів стосується всіх взагалі — багатих власників у королівстві: в централізованій країні села позбавлені багатих та освічених жителів; я міг би додати: в країні централізації хліборобство недосконале й рутинне,— і розвиток цього становища правив би за коментар, що розкриває справжній сенс глибоко справедливих слів Монтеск'є: «Продуктивність землі менше залежить від її родючості, ніж від свободи людей». Але я не хочу виходити за межі свого завдання.

Ми вже бачили, як буржуазія, в свою чергу, полишала села й скрізь шукала пристановища в містах. Немає іншого питання, стосовно якого всі документи давнього порядку були б цілком узгоджені між собою. За їхнім свідченням, у селах майже ніколи не побачиш більш ніж одне покоління багатих селян. Як хліборобові вдалося, нарешті, придбати завдяки своїй праці невеликий маєток, він одразу ж примушує свого сина покинути плуга, відсилає його до міста й купує йому маленьку посаду. Ось коли з'явилася та дивна огида, яка нерідко, навіть у наші дні, виявляється у французького хлібороба щодо фаху, що його збагатив. Наслідок пережив причину.

Власне, єдиною добре вихованою людиною, або, як висловлюються англійці, джентльменом, яка постійно жила серед селян і залишалася в безперервному спілкуванні з ними, був парафіяльний священик, і він став би, всупереч Вольтеру, цілковитим господарем сільського населення, якби сам не був так тісно й так очевидно пов'язаний з політичною ієрархією: маючи багато з привілеїв цієї останньої, він почасти поділяв з нею ненависть, що її вона породжувала.

Й ось селянин майже зовсім відокремлений від найвищих класів; від нього віддалилися навіть ті з його побратимів, які могли би йому допомагати й керувати ним; у міру того, як ці останні домагаються освіти чи заможності, вони втікають від усього цього. Він залишається на самоті, буцімто відкинутий цілою нацією.

Це явище в такому вигляді не траплялося в жодного з великих цивілізованих народів Європи, і навіть у Франції воно було нове. Селянин XIV століття був водночас більш пригнобленим і менш безпорадним. Аристократія поводилася з ним подеколи тиранічно, але ніколи не покидала його напризволяще.

У XVIII столітті село становить собою громаду, всі члени якої вбогі, не розвинуті й грубі; її посадові особи так само неосвічені й зневажені, як і вона; її синдик не вміє читати; її збирач податків не може своєю рукою написати рахунки, від яких залежить добробут його сусідів та його власний добробут. Її колишній вельможа не тільки позбувся права керувати нею, але дійшов до того, що вважає для себе майже образливим утручатися в її управління. Розкладати подушне, збирати ополчення, визначати порядок панщини — все це рабська робота, справа синдика. Тільки уряд іще цікавиться цією громадою, а що він перебуває дуже далеко й ще не має ніяких причин побоюватися чогось з боку її жителів, то він займається нею лишень задля власної вигоди.

Тепер подивіться, на що обертається полишений клас — клас, якого ніхто не бажає утискувати, але про який ніхто не хоче попіклуватися на його освіту та добро.

Найтяжчі повинності, якими феодальна система обтяжувала сільського жителя, скасовані або полегшені; це безперечно, але далеко не всі знають, що ці повинності замінилися іншими, може, ще тяжчими. Селянин XVIII століття не зазнавав усіх тих лих, які доводилося терпіти його пращурам; але на його плечі звалювалося багато таких лих, які його предкам були зовсім незнайомі.

Відомо, що подушне вдесятирилося впродовж двох сотень років, і майже виключно за рахунок селян. Тут треба сказати кілька слів про той спосіб, у який воно стягувалося з них, аби показати, які варварські закони можуть виникнути або й далі існувати в цивілізовану добу, якщо в їхній зміні не зацікавлені особисто найосвіченіші члени нації.

У конфіденційному листі, написаному 1772 року самим генеральним контролером до інтендантів, я знайшов таку картину подушного, що становить собою взірець точності й ясності: «Подушне,— пише цей міністр,— свавільне у своїй розкладці, у своєму стягненні спирається на кругову поруку, падає на особу, а не на землю в найбільшій частині Франції, підтримується безперервним коливанням залежно від усіх змін, які щороку відбуваються в майні платників». Цими трьома фразами сказано все; неможливо з більшою майстерністю описати те лихо, яким послуговуєшся.

Вся сума, яку мала сплатити парафія, визначалася щороку. Як зазначає міністр, вона без угаву змінювалася, тож жоден хлібороб не міг передбачити за рік, скільки йому доведеться сплатити наступного року. В межах парафії щороку селянин, з волі випадку призначений у збирачі, мусив розподіляти тягар податку між всією рештою жителів.

Я обіцяв розповісти про становище того збирача. Надамо слово Беррійському провінційному зібранню 1779 року; його не можна запідозрити в пристрасті: зібрання складене з виключно привілейованих осіб, які зовсім не сплачують подушного та призначених королем податків. «Позаяк кожному хочеться уникнути обов'язку збирача,—