Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

б вона не зупинилася точно на тому місці, яке тримав під контролем Віктор, він навіть не звернув би на неї уваги.

Далеченько було, та ще й ліхтарі не горять. Видно, що з машини вийшли троє — два мужчини й жінка, — а обличчя не розрізниш. Зупинилися, — мабуть, прощаються. Вже не встигнеш підкрастися ближче, щоб поцікавитися, що то за компанія… Але ж стривай, можна по-іншому!

Віктор хутенько вибрався з засідки, попрямував вулицею. Рух тут односторонній, таксі обов’язково проїжджатиме мимо, можна буде зупинити.

Його розрахунок справдився: помітивши підняту руку, таксист загальмував машину:

— Вам куди?

— Мені… в центр! — Вікторові, власне, досить було б тільки зазирнути в кабіну, однак тепер доводилось грати роль до кінця.

— Сідайте.

На жаль — темно. Сідаючи поруч шофера, Віктор нишком поглянув на заднє сидіння. Там двоє. Чоловік і жінка. Третій лишився, живе в будинку № 6. Озиратися незручно, отже, треба тільки пильно слухати.

О, Вітя не пошкодував, що зважився на цю поїздку! Вже з перших хвилин він пересвідчився, що це — чужинці. Вони розмовляли англійською мовою, — напівголосно, як це завжди буває, коли до однієї машини потрапляють випадкові супутники, — та все ж так, що можна було почути кожне слово. Одне лихо — анітелень не розуміє Вітя, бо вивчав у школі німецьку, до того ж ще й не дуже сумлінно. Схоплює тільки що-не-що.

Звертаючись до чоловіка, жінка вимовляє: “Курт”, “май дір”,— ну, це означає “мій любий”, “гер доктор”, і дуже рідко — коли вдає ображену — “містер Гешке”. Він її називає “Кет”, “Катрін” і “міс Джефсон”. Отже — містер (гер) доктор Курт Гешке і міс Кет (Катрін) Джефсон. А ще в їхній розмові раз по раз лунає: “містер Альйошін”, “делегат” і “ветрьяк”. Поводяться вони трошки вільніше, аніж годилося б, — мабуть, напідпитку.

Чужинці вийшли біля готелю “Москва”; Віктор, щоб не викликати в них ніяких підозр, проїхав ще кварталів зо два і відпустив машину. Він був задоволений з результатів своєї діяльності детектива: дізнався прізвища незнайомих, дуже добре запам’ятав їх з вигляду, — особливо ту жінку в довжелезній зеленій сукні, — і тепер знав, що робити. Наступного ранку він подзвонив до адміністратора готелю і, надавши голосові якнайбільшої солідності, попросив повідомити, де зупинилися містер Курт Гешке та міс Катрін Джефсон. Йому одразу ж назвали номери кімнат. Тепер лишилося визначити, хто ж був отой третій.

А третій — як у воду впав. І вранці, і ввечері забігає Вітя Марченко до Зоряного провулка, накидаючи чималого гаку; просиджує, як дурень, до глупої ночі в своїй засідці серед кущів, — добре, хоч лаву туди затягнув, — а чорна “Волга” все не з’являється, і до будинку № 6 не заходить ніхто підозрілий. За усіма цими клопотами хлопець почав навіть дещо забувати про того інженера, з яким хотів зустрітися ще хоч раз. Та незабаром він згадав про нього, та ще й дивним чином.

Якось Віктор увімкнув телевізор. По першій програмі йшла якась опера, хай їй біс; по другій — “На добраніч, малята!”, по третій — “Поради домогосподаркам”. І тільки на четвертій значилося: “Кіножурнал”. Що ж, хай буде хоч це. Але й журнал був нуднющий: торочилося про якийсь конгрес. Тільки через те, що ліньки було вимкнути телевізор, Віктор коли-не-коли поглядав на екран.

Та ось пролунала фраза: “…кандидат технічних наук Альошин, який створив цей надзвичайно термостійкий матеріал…”

Почувши знайоме прізвище, Віктор насторожився: стривай, а чи не про цього Альошина розмовляли чужинці?

— …та працівник концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктор Курт Гешке зустрілися на цьому конгресі не як…

Віктор підбіг до телевізора. На весь екран — дві постаті: отой огрядний чужинець… і знайомий інженер-силікатник!

Він відчув, як у ньому все затерпло. Не треба було надто великого розуму, щоб поєднати розрізнені факти в один ланцюжок: якщо інженер Альошин і доктор Гешке, які оце зараз потискують один одному руки, є делегатами одного конгресу, то вони були і в отому таксі, — а міс Джефсон, звичайно, перекладачка. Отже — пункт перший: інженер Альошин живе в будинку № 6 по Зоряному провулку. І пункт другий: гаманець з камінцями і плівками належить якщо не цьому чужинцеві, то інженерові. І пункт третій: виходить, що “свята трійця” скористалася з машини їхнього “знайомого”. Овва!

Отут уперше Вітя усвідомив, що накоїв якихось непоправних дурниць. Звідки йому знати, які дослідження та якими методами проводить інженер Альошин? Може, оті мікрофільми йому зараз потрібні, як повітря; може, він місця собі не знаходить через оті загублені камінці. А передавши той гаманець державним органам безпеки, Віктор наражає цілком безневинну людину на величезні неприємності. Що ж тепер робити?

Тільки одна була надія: а може, доктор Гешке та міс Джефсон проводжали когось іншого?

Слід віддати Вікторові Марченку належне: ставши на складний шлях початкуючого детектива-аматора, він не шкодував ні сили, ні часу, щоб перевірити кожну з власних версій. Отож і наступного дня після роботи хлопчина гайнув у центр, на Хрещатик, до адресного бюро. Заповнив стандартний бланк: “гр. Альошин Іван (?) Петрович (?) вік, — 35 р., мешкає — пр. Зоряний, № 6, кв.?” Віддав, потай сподіваючись на негативну відповідь. Але через кілька хвилин йому той бланк повернули з невеликим виправленням: “Іван Петрович” було закреслено, а замість цього значилося “Сергій Михайлович”, квартира “?” одержала чітку нумерацію: “7”.

Віктор негайно помчав туди. Звичайно ж, інженера Альошина він не застав, проте від всезнаючих хлопчаків довідався, що мешканець квартири номер сім буває вдома надзвичайно рідко; що він одинак; що подеколи приїздить чорною “Волгою”; що працює нібито в якомусь Інституті вогнетривів.

Все збігалося, все! Включно аж по “Волгу”!.. Ну, хлопче, що ж ти робитимеш тепер?.. Та що ж — треба негайно їхати до того інституту, розшукати людину і розповісти щиро й одверто, яку свиню підклав, сам не бажаючи того!

Досі Віті Марченку щастило в усьому. Проте коли він поткнувся до Інституту вогнетривів, його