Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

Академік помовчав, простяг пачку сигарет Альошину, припалив сам.

— Один з полководців минулого сказав, що найважче виграти бій, коли перед тобою чи геній, чи несосвітенний дурень: замислу того й іншого не вдається угадати. А посередність майже завжди суворо дотримується логічності, в міру своїх можливостей. Людське мислення взагалі консервативне від природи; ми свідомо і півсвідомо чіпляємося за закони, проголошені кимсь і колись; нам важко припустити, що той чи інший закон давно слід уточнити, а то й відкинути геть, як хибний. Отаке схиляння перед, так би мовити, “фактом”, перед авторитетом формули чи імені створює психологічний бар’єр. Пам’ятаєте, як говорив Ейнштейн? Усі, мовляв, знають, що того й того зробити не можна. Та ось з’являється дурник, який цього не знає… і робить неймовірне відкриття. Отак намагаємося робити й ми. Коли вже вичерпано всі можливі тривіальні розв’язки завдання, кожен у групі намагається стати отим “цікавим дурником”, який може висловити найхимерніше припущення і поставити, здавалося б, найбезглуздіше запитання, — бодай навіть з єгиптології, ботаніки, квантової статистики чи кулінарії… Ні, ні, не думайте, що я перебільшую! Форма пелюсток певної квітки майже точно відтворена сонячними батареями одного з перших наших штучних супутників, а про кулінарію я сказав тільки тому, що згадав ваші “пироги” і “перепічки”. На отаких імпровізованих “симпозіумах”,— часом навіть на риболовлі чи в кафе за склянкою кави, — можна говорити все, не боячись, що візьмуть на глум, аби тільки не йшлося про бажання зажити слави баляндраса. Головне завдання — поставити питання парадоксальним чином, помітити потаємні зв’язки між явищами, “вирвати думку з звичайного русла”, як ви сказали… Я не певен, що вам пощастить бути присутнім при такому “симпозіумі цікавих дурників”, отож назвіть будь-яку несподіванку, з якою ви зіткнулися в роботі, а я спробую проінсценізувати такий “симпозіум”. Заздалегідь прошу вибачити, що це буде лише жалюгідна тінь справжнього.

— Гаразд! — задерикувато сказав Сергій, засміявшись. — Проблема номер один: пластмасовий ґудзик діаметром дванадцять міліметрів зник з рукава піджака мого лаборанта і виявився в кристамулітовій “перепічці”. Як він там опинився, коли кристамуліт міцніший за алмаз і плавиться при температурі чотири тисячі дев’ятсот? Проблема номер два: з надійно замкненої лабораторії під час обідньої перерви зник платиновий тигельок місткістю п’ять кубиків. Усе.

— О, та це ж дуже легко! Почну з другої. Обідня перерва. Отже, тигельком хтось пообідав. Його хтось проковтнув… Кажете, слонів у лабораторії немає? А хто довів, що ковтати може тільки живе? Адже кажуть: “корабель проковтнуло море”. Де стояв тигельок? На столі, скажімо. Отже, стіл проковтнув тигельок. Як? Щілиною. А щілина може бути й на підлозі… Ага, щілин немає. Тоді — з іншого боку. Під час обіду їдять не тільки “щось”, а і з “чогось”. Лаборант використав тигельок замість чарки, і… Ага, його в лабораторії не було. А бенкет могли влаштувати і без нього. Хто? Пацюки, скажімо. А після бенкету прихопили платиновий келишок до нори…

— Стривайте! — підхопився Сергій. — Та це ж справді ідея! Далебі, мені таке й на думку не спадало! Я насамперед позирнув, чи не можна залізти до лабораторії знадвору.

— Не поспішайте з висновками, Сергію Михайловичу! — жартівливо похитав головою академік. — Коли б ви під час “симпозіуму цікавих дурників” погодилися на таке примітивне пояснення, мої хлопці вмить розгромили б вас ущент, висунувши двадцять інших, не менш вірогідних гіпотез. Ви не знаєте, які вони зубаті! Я рятуюсь тільки тим, що в разі чого можу своєчасно втекти, пославшись на термінові справи! — він поглянув на годинник, стурбовано похитав головою. — Гаразд, Сергію Михайловичу. На жаль, не можу вести далі розмови. Але скористайтесь з моєї поради: потовчіться у нас, придивіться, що та як, — я дам відповідні розпорядження. Скажімо, п’ять днів вам вистачить?

— Так, Віталію Федоровичу.

— Тоді хай вам щастить… А з професором Хмарою ми незабаром зустрінемось. Мабуть, розмова піде про значне розширення вашої лабораторії.

— Дякую вам за все.

П’ять днів промайнули надзвичайно швидко. Академік дотримав слова, він справді надав Альошину можливість зрозуміти якщо не зміст, то стиль роботи величезного колективу вчених, які працюють у одній з найважливіших галузей науки. Як небо від землі, відрізнявся стиль їхньої праці, їхніх взаємовідносин, їхнього дозвілля від того, що було в Інституті вогнетривів. Там усе трималося на героїчному зусиллі обдарованих одинаків, тут — на монолітній поєднаності обдарувань та енергії всіх. І, може, саме через це космоградцям вистачало часу і на працю, і на хобі, і на веселі розваги.

Ця подорож дала Сергієві Альошину значно більше, аніж дав весь Міжнародний конгрес силікатників.

Найкоротшою відстанню між двома точками, як відомо, є пряма лінія… якщо не існує третьої точки, куди треба зазирнути.

Досі Вітя Марченко на роботу завжди мчав навпростець, не зупиняючись перед чужими парканами та іншими перепонами. Це була гідна ілюстрація до розділу кінематики про рівномірний і прямолінійний рух фізичного тіла… яке замало не проспало і прагне досягти точки “Б” — будівельної контори — точно о восьмій нуль-нуль. Його шлях з роботи додому описувався вже значно складнішими формулами, бо скидався на хаотичний рух броунівської часточки — з непередбачуваними зигзагами в усіх напрямках. Але все це було раніше. А тепер траєкторія його руху і вранці, і ввечері достоту нагадувала гіперболу — таку собі гостру дугу з вершиною біля будинку № 6 по Зоряному провулку. Хлопець вирішив за всяку ціну дізнатися, кому ж належить “Волга” 40–14, і при нагоді постежити за людиною, яка полюбляє мікроформатне фотографування. Дечим він уже міг похвалитися.

Увечері того дня, коли Віті Марченку мимохіть довелося зробити прогул, він улаштувався в засідці серед кущів скверика, — саме так, щоб було видно всі підходи до будинку № 6. Терпляче просидів там до першої години ночі, і вже, злий на себе і на весь світ, збирався піти додому, аж раптом у Зоряний провулок звернула машина. То була “Волга”, але сіра і з “ліхтариком”,— тобто таксі. Коли