Фред Унгер - Заборонена кімната

Поллі злякано здригнулася.

— Боже мій! — прошепотіла вона. — Що трапилось?

— Гюнтер! — заревів я. — Якщо ти негайно…

Баум кахикнув і потер руки.

— На жаль, я змушений оглянути вашу квартиру, панно Уден. Тільки прошу…

— Просити ти можеш! — запально промовив я. — Мабуть, маєш ордер на обшук?

Баум байдуже глянув на мене.

— Ордера нема. Мені здається, що він не потрібний.

— Що тобі здається, — відрізав я, — то твоя справа. Дуже співчуваю. На добраніч!

Я узяв Поллі під руку, щоб відвести додому. Та Баум зробив своєму супутникові майже непомітний знак, і той схопив мене за руку.

— Облиште! — швидко сказав я. — Бо не відповідатиму за себе!

Баум кахикнув. Він дуже задоволений: це видно навіть у темряві. Фізіономія виблискує, наче надута повітряна кулька.

— Мушу тобі нагадати, пане доктор, що в певних випадках обшук дозволений і без ордера.

— Ану покажи кримінальний кодекс, — пробурчав я. — Невже ти хочеш сказати, що збираєшся шукати в квартирі панни Уден злочинця, який втік?

— Саме так.

— Ти збожеволів! — вигукнув я.

Баум торжествував.

— Годину тому обвинувачений Уден утік із слідчої в'язниці. Ми гадаємо, що він переховується у власній квартирі.

— Ні, — промовила Поллі тихо, — ні, ні, ні…

Це був голос переляканої дитини. Я підвів голову і глянув на вікна. Темно.

— Я протестую! — вигукнула Поллі. — Вам не можна в квартиру…

Баум подивився на мене нудним вичікуючим поглядом.

— Марно, — сказав я Поллі. — Ми не повинні пручатися. Баум має право і знає про це.

Раптом звідкись виринув водій таксі, запитливо подивився на мене.

— Можете їхати…

Він попрощався і пішов до машини. Баум, саркастично стиснувши губи, дивився йому навздогін.

— Ходімо і ми, — сказав він. — Дозвольте, я піду першим.

Я відчув, як Поллі тремтить.

— А коли він там? — шепнула мені на вухо.

— Та ні, — прошепотів я у відповідь. — Помітив би поліцейську машину.

Поллі відімкнула двері, намагаючись наробити якнайбільше галасу. Баум не протестував. Дівчина негайно ввімкнула світло, глянула навколо, — все, здавалося, на місці. Вона швидко підійшла до кімнатних дверей, постукала кулаком.

— Ганнібале! Поліція! Відчини, будь ласка!

Баум, самовдоволено всміхаючись, дозволяв їй робити все, що заманеться. Його супутник теж поводився мирно.

У замку повернувся ключ — і на порозі з'явився заспаний парубійко у нічній сорочці. Він сердито випнув уперед підборіддя і промовив кілька теплих слів на адресу поліції. Те, що він сказав, відповідало моментові, але роздратувало поліцейських. Баум став уїдливим, його поплічник зажадав парубійкових документів. І я мав нагоду довідатися, що парубійка кличуть Ганнібал Максиміліан Цезар Шульце, що він студент філологічного факультету і вже три роки Уденів квартирант. Супутник Баума все це ретельно занотував, потім наказав Поллі показати інші кімнати. Дівчина йшла попереду — такий собі нашорошений їжачок. Та не видно було нічого, що свідчило б про перебування старого Удена.

Баум і його напарник провели обшук абияк: не відчинили жодної шафи, балкон теж їх не зацікавив. І я збагнув, що до чого.

— Відомо вже, хто його викрав? — спитав я Баума.

— Зовсім ні. Бачили лише автобус «фольксваген». Та чи має він якесь відношення до справи… — здвигнув він плечима.

— «Фольксваген!» — здригнувся я. — О котрій годині?

— Десь близько першої. В ньому було двоє.

Жахливе припущення переросло в упевненість. Я враз зрозумів усе. Уден не втік, його вкрали. А це означає… Перелякано глянув на Поллі. Побачив, що вона теж зрозуміла, бо смертельно зблідла.

— Тато! — скрикнула. І замовкла.

Баум прикидався байдужим.

— Гм, — пробурмотів він, — не можу збагнути, як чиновник…

— Що ти годен зрозуміти? — гнівно вигукнув я.

І розповів усю історію, що почалася минулої суботи на Другій Північній і закінчилася червонопиким, котрий нокаутував мене ударом у підборіддя. Баум кілька разів намагався мене перервати, та зрештою облишив ті спроби. Його супутник тримав у руках маленький блокнотик, бавився ним і ввічливо слухав. Іноді поглядав на Поллі. Обличчя в неї трохи порожевіло, але вигляд вона мала жалюгідний.

— Так, багато ти тут набалакав, — сказав Баум, коли я скінчив. Здавалось, він анітрохи не здивувався. — Ліпше було б, якби прийшов до нас раніше. Після того, коли все скоїться, завжди доводиться вислуховувати всякі дивні історії. — Він зітхнув. — Але ми все одно перевіримо, і ти ще почуєш про нас.

Поліцейський сховав блокнота. Попрощалися. Я провів їх до дверей, Поллі залишилась у кімнаті.

— Я б тобі порадив, — сказав мені Баум, — тримати язика за зубами. «Хуке і Шпетверт» — мільйонери. Якщо вони доведуть своє алібі, вскочиш у халепу. Наклеп і таке інше…

Він відвернувся і почав уважно роздивлятися шпалери. Його супутник прошепотів мені на вухо:

— Старий Шпетверт на «ти» з половиною правління християнсько-демократичної партії. — І голосно: — Ну, бувайте!

Баум втратив цікавість до шпалерів, вони пішли. Я замкнув двері.

Поллі сперлася на підвіконня, вчепилася пальцем у гардину. Я погасив світло, теж підійшов до вікна і подивився униз, на вулицю. За мить з під'їзду вийшли Баум з супутником. Сміялися. Сміючись, посідали в «мерседес». Загув мотор. Я дивився вслід машині доти, доки стоп-сигнали не зникли в темряві.

Поллі притисла лоб до шибки. Очі її мерехтіли. То була вода, а не лід.