Пол Стюарт - Вільняк

він зупинився і труснув головою, щоб відгетькатися від гіпнотичного мотиву, але дубовики, що й досі колом обступали хлопця, лагідно, але рішуче порвали його за собою. Вони дісталися води, тоді звернули праворуч, на осяяну причіпними ліхтариками узбережну стежку і пішли, тримаючись праворуч від ледь збриженого плеса, поминаючи приплави з шерегами рожевих і жовтих ліхтариків, рибальські халабуди та очеретяні стріхи, возз’єднані родини та зведених докупи друзів, молодят, що походжали над озером, побравшися за руки.

Мірою того, як вони верстали свій путь, даленіли вогні Нового Нижнього міста. Тепер у воді — то кришталево прозорій, то потривоженій і збриженій від свіжого вітерцю — відбивалися мерехтливі зірки та сріберна повня. Гуляк траплялося чимраз менше, зате частішали дерева з чагарями, аж поки стежка пропала в лісі.

Місячне світло губилося в густому верховітті вікодавніх гігантів, і тільки мантії ельфів випромінювали блакитняве сяйво — притлумлене, люмінесцентне. Вони все йшли і йшли, продираючись крізь хащі, нарешті через підлісок добулися озера.

Рук ішов як зачарований. Тихий поспів, дух ладану, ніжні синювато-зелені тіні огортали хлопця, проникали в нього, оточували зусібіч. Коли вони дійшли до плеса з величезною срібною плямою віддзеркаленого місяця, Рук відчув, що поринає в сон. Ноги налилися оливом, повіки злипалися.

— Ступайте тихенько, Паничу Рук, — остеріг ельф із кадилом. — Я притримаю його за облавок, щоб не хитався.

Рук збентежився. Глянувши на воду, він побачив рибальського човна, прив’язаного до вузлуватого кореневого відростка над самісінькою водою. Невеличка хистка посудина, сплетена з лози плакучниці та лісоверби, й обіпнута засмоленою тілдерячою шкурою, мала сливень кругляву форму…

Спочатку як найбільший з усіх вмостився на лаві біля широкої корми Рук. За ним посідали решта, — і в тісноті він відчув тепло тіл ельфів. Вони взялися за весла, човник відчалив від берега і сповільна поплинув срібною від місяця водою.

За бортом тихо хлюпотіли хвилі, човен колисався і кружляв, а ельфи-дубовики все співали й співали. Коли Острів Сон-дерев поближчав, Рукове вухо ловило вже й інші звуки, поза їхнім співом. Із острівних заростей долинала музика, схожа на спів ельфів, але тисячокрот приємніша.

Рук заплющився і став ловити окунів.

— Зарано, Руку Човноводе, — остеріг його Правдомовець. — Ще не час.

Аж ось човнове днище зашурхотіло по озерному дну. Рук мляво труснув головою і ледве стримався, аби не позіхнути. Спів ельфів різко урвався, всі шестеро, крім Правдомовця, сплигнули у воду і витягли човна на берег.

Правдомовець легенько взяв Рука за плесно:

— Ходімо, Руку Човноводе, — промовив він.

І вдвох вони рушили вглиб острова. Підлісок гус, дерев дедалі більшало, і віддалік, між стовбурів та гілок, Рук зауважив бліде блакитняве світло на ясному небі.

— Уже недовго, — муркнув Правдомовець, з усміхом обертаючись до хлопця.

Рук сонно всміхнувся. Що більше заглиблювався він у ліс, то рідкіші робилися зарості заболоні й верби і частіше траплялися сон-дерева — крислаті, листаті, з товстелезними ґудзуватими стовбурами та розлогим гіллям. А музика все лилася — мереживо тужливих акордів та співзвуч, наче на тебе дихав легенький тепловій. У небі сяяла повня, і від листя здіймався ніжний світний серпанок, занурюючи увесь ліс у настоянку ярого блакиту.

— Оце… Оце так так… — бубонів Рук собі під ніс.

— То він так нас вітає, — пояснив Правдомовець.

— Ліс?

— Сон-гаї — найвікодавніші і найтаємничіші місця у всьому Темнолісі, — провадив ельф. — А сон-гай на Острові Сон-дерев — найвікодавніший і найтаємничіший з усіх сон-гаїв. — Він усміхнувся і поклав руку на плече юному Бібліотекарському Лицарю. — І він тебе вітає, Руку Човноводе, бо тут ти віднайдеш супокій.

— Але… але чому я? — пробелькотав Рук, а лісова музика забриніла так гучно, аж затремтіли непевні хисткі туркусові тіні.

— Бо ти наснився Братству, — відказав Правдомовець. — Бо ти пережив велике лихо.

— Руду бурю? — запитав Рук, і чоло йому захмарилося, коли до нього стали повертатися спогади. — Там, у Крайземлі?

— Так, і ми те бачили у снах, — кивнув головою Правдомовець. — Тебе накрило не по твоїй волі, і ти тут не перший…

— А ви зможете мені допомогти? — запитав Рук і почутив, як у голові йому чимраз гостріше поколює.

Ельф-дубовик видивився на хлопця.

— Хутко дізнаєшся, Руку Човноводе, — відказав він.

Вони не переставали заглиблюватися у сон-гай і в короткім часі вийшли на чудернацьку галявину в самісінькім його серці, зусебіч обступлену деревами. Ельфи поставали в коло. Рук цікаво роззирнувся довкіл. Над головою сяяв і бринів ряснолист, повнячи галяву неповторними музичними співзвуччями. А між віттям, коли вітер ворушив лапате листя, він бачив якісь сірі, мов закурені, предмети, вони звисали з гілок, тьмяно сяючи, і ненастанно колихалися-крутилися у блакитному мареві. Рук відразу впізнав кокони помагай-біди, хоча увіч іще ніколи їх не бачив: вони їх студіювали у Великій бібліотеці.

— Кокон помагай-біди! — захоплено вигукнув він.

— Атож, — кивнув головою Правдомовець. — У цьому гаю вже невідь-одколи з’являються помагай-біди. Поглянь, оцим коконам уже не одна тисяча років! А є й такі, — і він показав на кокон ліворуч, — звідки птах ще тільки має вилупитися.

Рук дивився і його подиву не було меж.

— Тобто колись із цього кокона має проклюнутися помагай-біда? — перепитав він.

— Так, — потвердив Правдомовець. — Тільки не знаю, чи доживу я до того дня? Та й ти теж… — Він думно похитав головою. — Бач, Руку Човноводе, з’ява помагай-біди на світ — явище вельми рідкісне, таке буває раз на сто, а то й більше років. А тут, у гаю, сам бачиш, вилупилася тьма помагай-бід.

Рук побожно розглянувся довкола. Леле, скільки