Наталія Шевченко - Подвійні міражі

за вами, — Ксеня теж зітхнула, безнадійно і шумно. — Я вже ніц не тямлю, що тут коїться. Усі підуть — і я.

— Усі — та не всі, — вуса Штоса гнівно стовбурчилися, виглядаючи, як йоржики, котрими щойно добряче відмили пляшки з-під молока. — Звиняйте, панночко, та ви сказилися. Усі показилися. Я один при здоровому глузді. І я лишуся при ньому. Тут! Я ще трохи пожити хочу.

Мойра клацнула пальцями, і до хати вбіг один з тих небіжчиків, що оперувалися в Павлуші. Нога, яку Штос пришивав уночі разів сто, не менше, була знову затиснута під пахвою мерця і привітно ворушила пальцями, усіма одразу.

— Вибачєйтє, пане дохтуре, — чемно сказав покійник. — У мене тут туй-во… знову бідося сталася. Допоможіть уже, ради Бога. Дуже прошу, паночку добрий!

Павло сполотнів. Крякнув, мов качур, якому прищемили хвоста, і безпомічно глянув на Мойру, потім перевів погляд на товаришів по нещастю. Геть усі витріщалися на нього, наче на прибульця.

— Ви теж його бачите? — запитав Штос. — Мужика з ногою під рукою? Он де він, на порозі стоїть…

— Тут нікого, крім нас, немає, — відповів за усіх Геник і виразно закотив очі.

— Усе ясно, — підсумував Павло. — Натяк зрозуміло, пані. Я йду останнім, за Ксенею.

* * *

Тисячу років тому я був берсерком, шаленим, як лють, і нездоланним, як смерть. І, як смерть, невблаганним. Я служив у комітаті одного з київських князів, за відвагою не мав рівних у битві і не знав поразки чи ран. Я носив вовчі шкіри й до бою йшов першим, гризучи край щита і здираючи лати з несамовитим виттям. Мій шал зупиняв ворожі загони, моя міць вкривала поле бою загиблими швидше, ніж серп женця підтинає жмут трав. Люди казали, що я перевертень. Вони помилялися, але не дуже.

Мене звали Інгольв. Королівський вовк.

Я не мав ані родини, ані дружини. Моєю матір’ю була війна, а коханкою — січа. Якщо я мав потребу в жінці, я брав жінку. Якщо хотів їсти — брав їжу. Я жив просто і вважав, що живу справедливо.

Я сіяв смерть і пожав безчестя. Я прожив довго, повернувся на рідну землю і застав ті часи, коли нас оголосили поза законом. Ті, кого ми захищали, відвернулися від нас. Ті, за кого ми вбивали голими руками, охрестили нас ізгоями й прокляли.

Я помер не як воїн. Мене згубили вигнання, ганьба і чорна зрада. Кілок у серце, доки я спав. Я не загинув на полі бою та не дочекався поховального вогнища. Мою долю було визначено. Я став драургом.

Я отримав нелюдську силу. Міг передбачати майбутнє і обертатися на будь-якого звіра. Однак я прагнув свободи. Я ненавидів скарби могильних курганів, котрі мав охороняти, й щоночі безголовою тінню тинявся серед живих, наводячи жах, куди більший, ніж коли був берсерком. Я хотів, щоби мене звільнили і шукав відчайдуха з тисовою гілкою у візерунку рун. Когось, здатного на пожертву заради спокою моєї душі.

Урешті-решт такий знайшовся. Останній з мого роду, правнук, Кюн. Але спокою я не отримав. Бо із гробниці загримів прямісінько до пекла.

Там було страшно й зле. Я гадав, що бачив усі жахіття світу, що не здатен боятися. Та я мало що знав про той, інший світ. Про червонолицих демонів та їхні тортури. Про потвор, які п’ють твою кров без упину і рвуть тіло іржавими гаками. Про гарячі сірчані ріки й крижані озера безнадії. І про те, що в пеклі час зникає, як такий. Там немає часу.

Найстрашніше в пеклі — вічність.

Я не знаю, скільки років минуло на землі, і чи це взагалі важливо. Сто років, двісті? Та якось до нас спустився з раю світлий янгол. Він шукав підручних. Помічників. Завдання було найпростіше — час від часу давати звичайним людям другий шанс. Не усім, а лише тим, на кого він вкаже. Але перед тим їх слід було помучити. За вже скоєні гріхи.

Янгол потребував двох — ніжну жінку і сильного чоловіка. Він побачив мене, пошматованого, закривавленого, на колінах — і сказав: «Один вже є. Підеш зі мною?»

Я погодився. Відразу, не роздумуючи. Після сотень років у пеклі я був більш ніж готовий мучити кого завгодно і як завгодно. Мені надали надприродні вміння — порівняно з ними невразливість берсерка та магія драурга виглядали дитячою забавкою. Я міг насилати будь-які видива, створювати реальність, на власний розсуд перетинати світи, оживляти мертвих. Я знав усе про кожного зі своїх підопічних, і про тих, кого вони тримали в думках. Це припало мені до смаку. Я тішився владою, як немовля — цицею. Владою, ілюзорною, але такою подібною до реальної…

Трохи згодом янгол привів до мене Мойру. Вона ірландка, і це її справжнє ім’я. Я не знаю гаразд, у чому її гріх, але із натяків, якими вона обмінювалася з янголом, зрозумів, що там замішані блуд, чаклунство і ворожіння. І ще самогубство.

Дивлячись на неї, я б ніколи цього не подумав.

Ми обрали собі шати — саме так назвав їх янгол, урочисто і пишно. Шати. Мо навмисне вибрала рясу й апостольник. Заявила, що сита шатами по горло. Цікаво, про що це вона? І чому саме православний убір? Я не знаю. Сам я зупинився на простому одязі часів свого київського служіння. І ми почали.

Спочатку мені це подобалося. Ще б пак, я був деміургом. Нехай і звітувався вищим силам, але сам також багато чого міг. А ті люди, яких я збирав докупи — їх завжди було семеро, — мали стільки гріхів! Я карав за них суворо, та старався тиснути не до кінця. Якщо за справу бралася Мойра, і був наказ пережити ніч, до ранку дотягували не всі.

Жінки вкрай жорстокі створіння.

Нам із Мойрою повернули душі, і тіла, і дали часу, скільки завгодно. Коли вам так кажуть — скільки завгодно — знайте, це пастка. Це красиві слова, та й усе. Направду час