Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

кримінальним, наголошую. Зараз, хвалити Бога, не тридцять сьомий рік, коли за п’ятнадцять хвилин спізнення давали п’ять років таборів». І найсумніше те, що підозрюваний був би правий…

Звичайно, якби не ті ляпала з райвідділу і шизонутий кадровик, ми б учинили інакше. Слідкували б за ним удень і вночі і, врешті решт, скрутили б на місці чергового злочину. А може б, не чекаючи, самі цей напад спровокували б. Оскільки сексуальний момент для нашого «партизана» не мав ніякого значення, підсунули б йому, як «підставу», кількох хирлявих інтелігентів в окулярах… і зі званням майстра спорту СРСР по самбо. Вони б цього «партизана» навколо його карабіна вузликом зав’язали. Але, знацця, не судилося.

Федорчук таки придумав, що йому робити з нашим «фантом». Ні, він і не збирався рятувати честь пограбованої тещі свого заступника. Він вчинив, як справжній єзуїт. Доповів Щербицькому, що «дев’ятка» (дев’яте управління КДБ по охороні керівників партії і уряду, - авт.) поки що не в змозі гарантувати повну безпеку шановному Ве-Ве під час поїздок на дачу в Петрівцях. Бо міліціонери генерала Головченка бездарно проґавили особливо небезпечного озброєного злочинця і той зараз швендяє з армійським карабіном у руках уздовж урядової траси.

Ве-Ве прореагував адекватно.

Я чекав, що одразу розпочнеться роздача слонів, покарання всіх причетних, починаючи від вищезгаданого кадровика і закінчуючи одним надміру самозакоханим старшим інспектором міської Управи, але, але, але… Кадровика, звісно, вигнали ік бісовій матері. І навіть ненадовго посадили за розголошення державної таємниці. Щоправда, не одразу, а десь згодом.

Стосовно ментів, то Генерал викликав усіх, хто був під рукою і сказав у властивій йому манері:

- Товариші лягаві, в ружжо! Ніхто нікуди не розходиться. Цілодобова готовність! Спати, харчуватися, перекурювати і відправляти природні потреби будете водночас. Ловимо «партизана». Як кому не подобаються умови праці, хай пише рапорт, але після закінчення операції. Одне слово - настукала якась падла. Самому Міністру ґнота вставили.

Ми й без начальника розуміли, що таке наполоханий любитель із карабіном в руках посеред столиці. Тому ніхто не ремствував. Швиденько розбилися на групи, позалишали засідки на квартирах родичів та друзів підозрюваного, а самі заходилися прочісувати горища і підвали, руїни, недобудови та зелені зони.

І тут я зробив першу помилку у цій справі, а вона потягла за собою наступні. Мені чомусь дуже не хотілося висиджувати довгі години в тісній «хрущовці» під переляканими поглядами рідних і близьких підозрюваного. А надто - допитувати дружину, точніше, схиляти її дати свідчення проти власного чоловіка і батька її дітей. Ні, я розумію, що працюю в карному розшуку, а не в інституті лікувальної косметики, що навпроти Центрального універмагу. Але саме цей неприємний момент я вирішив відкласти на потім, коли затримаємо «партизана». Окрім того, весна була в повному розпалі, вона стрімко переходила в літо, у квартирах було жарко, а на вулиці, особливо в тіні - приємна прохолода. На додачу того року звереснула мода дівчатам не носити ліфчики. І моє інтимне життя одразу набрало нових вимірів. Одне слово - я напросився шастати вулицями і перетрушувати підвали та горища.

Та от біда, щоб не сказати гірше - дні ставали довшими, ночі коротшими, а наш «партизан» жодного разу не засвітився. З міста за всіма агентурними даними він не втік, отже, ліг на дно. Але де? Знову ж таки, жодної втішної інформації.

Полювання на озброєного бандюгу - паскудна справа. Бо він має перед тобою ту перевагу, що не просто озброєний, а й стрілятиме без усяких інструкцій. А ми вимушені за будь-яких умов чітко дотримуватися правил, вигаданих якимсь кретином, котрий не те що не нюхав оперативної роботи, а й ніколи не тримав у руках зброї. Якщо мені скажуть, що все це напридумував мудрагель із прокурорських, то я не здивуюсь. От послухай:

Перш, ніж застосувати зброю, працівнику міліції слід голосом чітко і виразно попередити підозрюваного про свої наміри. Потім зробити попереджувальний постріл угору, а якщо працівник міліції не впевнений, що підозрюваний зрозумів усю серйозність ситуації, то слід повторити попереджувальний постріл. І лише після цього повести вогонь на ураження, уникаючи влучання куль у життєво важливі органи підозрюваного.

Розумієш, «після цього»! Після того, як випадково залишишся живий. Я тобі іншим разом розкажу, у що це нашому брату менту обертається. (див. у наступному томі повість «Непосидючі покійнички» - авт.) І зауваж - якщо матимеш достатньо глузду в макітрі не дотримуватися цих правил дуже вже буквально, баєчка про те, що затримуваний був поранений у дупу, бо з переляку високо підскочив і у польоті зустрівся з попереджувальною кулею, (див. роман «Поїзд, що зник», - авт.) спрацьовує лише раз.

Підозрюю, що наказ про моє негайне звільнення з органів уже був заготовлений. Просто начальство вирішило до певного часу не вискакувати з ініціативою, як Пилип з конопель. Інша справа, коли пройдуть усі відведені строки, і на вулиці Богомольця або, не дай Боже, у Конторі зацікавляться результатами розшуку - от тоді наш гуманіст Генерал стане струнко і доповість: затриманого немає, зате є винний. Старший інспектор Сирота, він у нас уже давно не працює. Звільнений зі служби в органах рішенням офіцерського суду честі.

Що це за інстанція така, я толком не знав. Бо у нас в Управі суд честі був чимось на взірець бабая. Ним нас лякали, але до нього поки що ніхто не втрапив. Однак мені чомусь не хотілося зробити з цієї страшної казки ще страшнішу реальність.

Проте, раптом сталося таке, про що довго розповідали всім салагам, котрі приходили на службу в київську міліцію. Було це через три доби, три безсонних доби біганини, пошуків і розшуків здимілого «партизана». Ми якраз прочесали всі залізничні пакгаузи та будки від станції «Київ-московська» аж до Видубицького монастиря. Вже вечоріло і начальство зглянулося:

- Відпочивати до шостої ранку, вас підмінять курсанти з