Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Сніг виявляє ліси по горах на обрії — ліс видніється й нижче в околицях міста бо стою на пагорбі. Надибав чудові відталі яблука аж коло Анурснака — податливі й запашні наче запечені — чисті без червоточин чи гнилизни Бачив як куріпка здзьобувала бруньки — але яблук не чіпав ніхто

Незабутній захід сонця на перлистому небі понад фермою Прайса. Менші хмари і краї більших пронизані чарівними перлистими відтінками. Такого не бачив ніколи. Хто загадає захід сонця — яким він буде?

Близькі оголені пагорби під снігом здіймаються горами — проте гори на обрії виглядають не вищими за ті.

Часто трапляється ямка в снігу сідало куріпки відбиток її хвоста дуже виразний.

Лицарсько-звитяжний дух властивий колись хіба що вельможному вершнику здається зберігся лише у пішака — і втілити таку шляхетність здатен вже не колишній рицар — а подорожній — я не маю на увазі пішохідних товариств чи ходунів на тисячу миль відповідно за тисячу годин —

Той Адам що він денно обходить свій сад здається я не стерпів би дару життя якби довелося довший час гибіти над чимось схрестивши ноги як це роблять шевці чи кравці. Все одно що сплутати голову й п’яти докупи і жбурнути в море — у пошуках порозуміння зустрілись мені одна чи дві особи за все життя хто б збагнув мистецтво щоденної прогулянки — не вправи лише для ніг чи тіла — не просто збадьоритися а суттєво збудити і тіло і дух — сягнути найвищих цінностей минаючи часткові — хто мав би дар мандрівника — до речі слово мандрівник sounter в середні віки стосувалося нероб що тинялися від села до села і жебракували вдаючи з себе прочан у Святу землю a la sainte terre — аж доки якесь дитя не вигукнуло — о знов волочиться sainte terrer тобто прочанин — Ті ж хто в своїх мандрах і гадки не мають про Святу землю і прощу, справді були і є волоцюги й нероби —

(дві сторінки втрачено)

часто заздрять моїй свободі відчуваю що мої зв’язки і обов’язки щодо суспільства надто вже невагомі. Ті побіжні заняття для хліба на щодень що якось зв’язують мене з оточенням усе ж таки і досі приємні мені і не докучають примусовістю. Поки що мені це вдається — бо лише той щасливий у своїм ділі хто провадить його з насолодою і це наснажує. Але бачу наперед — щойно мої потреби зростуть, задоволення їх стане тягарем — Коли продаватиму суспільству і ранки свої і пообідній час занедбавши своє вище покликання то що тоді варте життя. Сподіваюся що ніколи таким чином не обміняю свою первородність на дармовий обід

Ф. Ендрю Мішо каже що «високих дерев значно більше в Північній Америці ніж у Європі: у США понад 140 видів сягають 30 футів — у Франції лише 30 бувають такого розміру, з них 18 ростуть у лісах і лише 7 ідуть на будову».

Неймовірно подібні Каштановий Бук і граби у Європі і США тому й не подає окремих ілюстрацій.

Він каже що білий дуб «є єдиним з дубів на якому сухе листя тримається аж до оновлення навесні».

Часто батько йому казав що «плід звичайного європейського волоського горіха на дереві твердіший ніж той же горіх американського виду Pacanenut Hickory і поступається розміром та й смаком».

Ремесла дають нам тисячі уроків. Навіть ярду тканини не зіткати без якнайповнішої довіри ткача. Судно має бути абсолютно надійним перед плаванням.

Суттєва різниця поміж двома вдачами коли одна задовільняється добрим але посереднім успіхом, інша ж постійно підвищує вимоги до себе. Хоч моє життя приземлене, якщо ж мій дух прагне вперед і вгору — то це наче врівноважується — Коли прагнення бути кращим ніж ми є справді щире ми перебуваємо у піднесенні, а отже вже кращі.

Я втрачаю друзів як і через моє упередження і недооцінку їх (зневагу, спрощення) так і через їхню недооцінку самих себе — аж ось нарешті я готовий віддати їм належне, та мені доводиться мати справу лише зі спогадами про них — їхні ідеали усе ще живуть в мені — а вже не в них самих —

Ми себе не беремо до уваги як оте дитя сказало про потік де воно мило лице чи ноги V Confucius

Важливо знати коли до тебе промовляє небо а не звичайний подорожній.

Щойно зліз у погреб за дровами — і якраз минаю мурований простінок зі своїми дровами в руках і свічкою — коли вчулось мені наче простеньке зауваження — але коли ніби випадково — уважно прислухався — збагнув що то був голос Бога, що зійшов услід за мною в погреб, щоб звістити мене.

Як багато вісток могли б не втратити через неуважність?

Краще вестиму щоденник де зберігалися б усі ті думки і враження які я напевно забув би колись Котрі були б одночасно найвіддаленіші — і якнайближчі мені.

Часом корисно захворіти, не знаю чому але мені подобаються деякі рядки латиною більше аніж рідні англійські