Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Великої Води, а на південь — аж туди, доки жили люди. Дві старі баби бачили усе, що діється, і щодня сповіщали про це усім людям по обидва боки ріки. І ось бачать вони дочку вождя, як вона щодня купається в плесі, і бачать Койота, як той чекає по той бік, за імлою водоспаду. Баби чули, як обоє радіють і співають один до одного.

Засміялися з них баби і дужими голосами оповіли людям усе, що чули й бачили.

Незабаром вождева донька дізналася, що всі з неї сміються: усі-всі — від Великої Води до Великих Сліпучих Гір, від вершини світу — до найдальших низин.

Вже не була вона щаслива. Вже не співала радісно.

І якогось дня попросила вона Койота не супроводжувати її до плеса. Старі баби стежили, як вона входить у водоспад, виходить з плеса і спускається до Великої Ріки. Відтоді люди не бачили її більше ніколи.

А Койот у бистрім каное кинувся вниз Великою Рікою шукати свою юну дружину. Бачить він, а вона попереду з усіх сил тримається на воді. Наліг він на весло, і наздогнав її в ту мить, коли її вже затягала вода. Затягала туди, де ховається сонце на ніч.

Тоді вони обоє, Койот і дівчина, стали парою качок, невеличких качок, що погойдуються на хвилях.

Це сталося дуже-дуже давно. Та навіть тепер, коли сонце востаннє осяє скелю на південь від Великої Ріки, пара качечок випливає, аби озирнутись на каскад водоспадів, що рине з високої гори. Найдовше вони споглядають найнижчий водоспад і туман над обрамленим деревами плесом у глибині.

І якщо заніміти і прислухатись, то можна почути ту коротеньку пісню, яку вождева донька і Койот виспівували одне одному щоранку після її купання в плесі. Пісня починається дуже ніжно і знизька, раптово злітає до найвищої ноти і спокійно затихає.

Кінець світу

Десь там, де зустрічаються прерії і Мака Січа, ялові гори, захована печера. Довго-довго намагалися її знайти. Але навіть тепер, коли стільки доріг, машин, туристів, ніхто ще не знайшов тої печери.

У ній живе жінка, така стара, що її лице вже, як усохле горіхове зерня. Зодягнена в шкури, як ото люди ходили ще до появи білих. Уже тисячу літ чи й більше оздоблює вона поділ одежі з бізонячої шкіри. Прикрашає її забарвленими голками дикобраза, так, як наші предки чинили, доки білі торгівці не привезли шкляний бісер на цей черепаший острів. Побіля неї, облизуючи лапи, лежить Шунка Сапа, величезний чорний пес. Ані на мить не спускає він очей зі старої баби зі стертими пеньками зубів, якими вона ненастанно розпліскувала безліч дикобразячих голок.

За кілька кроків од неї не перестає горіти вогонь. Уже тисячу літ, або й більше, як вона запалила його. Над полум’ям висить пузатий череп’яний горщик, такий, як колись, доки не прийшли білі зі своїм залізним чайником. Всередині того горщика кипить і шумує вояпі — ягідний борщ, солодкавий, червоний. Той борщ булькає у горщику безперестанку, відколи горить вогонь.

Час від часу баба встає, аби помішати вояпі. Вона така немічна, що ледве доповзає до вогнища. І щойно обернеться спиною, як страшний чорний пес береться витягати дикобразячі голки з її подолу. І через те робота не посувається, і стара ніяк не оздобить той поділ. Люди з племені Сіу кажуть, що в ту мить, коли баба завершить оздобу, тоді разом з останньою голкою в узорі настане кінець світу.

Гризіння

Десь є могутній стовп, як ото священний стовп у ритуальному танці сонця, тільки більший, набагато більший. На ньому тримається світ. Великий Білий Дідусь Бобер Півночі гризе той стовп. Віками підточує його зі споду. Більшу половину вже підгриз.

Коли сердиться Великий Білий Бобер Півночі, то гризе дужче, завзятіше. А як прогризе до кінця, стовп завалиться і земля зірветься в безодню. То вже буде кінець людям і всьому. Кінець усіх кінців. Через те намагаємось не дратувати Бобра. Тому Чейєни ніколи не їли його м’яса, навіть не торкалися бобрового хутра. Хочеться, аби світ протривав ще трохи.

ГЕНРІ ТОРО. Із щоденника[1]

10 Січ.