Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Деякі письменники намагаються обійти правило невживання прислівників, накачуючи авторські дієслова стероїдами. Результат знайомий усякому читачеві бульварних романів:
«Put down the gun, Utterson!» Jekyll grated.
«Never stop kissing me!» Shayna gasped.
«You damned tease!» Bill jerked out.[170]
Не робіть так. Будь ласочка.
Найкращі слова автора при діалогах — «сказав», як от: He said, she said, Bill said, Monica said[171]. Якщо хочете побачити суворе дотримання цього принципу на практиці, я закликаю вас прочитати або перечитати будь-який роман Ларрі Мак-Мертрі, майстра лаконізму авторських слів при діалогах. Тут це скидається на глум, але я цілковито щирий. Мак-Мертрі не дозволяє прислівниковим кульбабам рости в нього на газоні. Він вірить у сказав він / сказала вона навіть у моменти емоційної кризи (а в романах Ларрі Мак-Мертрі таких багато). Ідіть і ви робіть так само.
Це випадок «Роби, як я кажу, а не як я роблю»? Читач має повне право поставити таке запитання, і мій обов’язок чесно відповісти. Так, це воно. Варто глянути на деякі мої твори, і стане зрозуміло, що я звичайний грішник. Мені доволі добре вдавалося уникати пасивного стану, але я свого часу розсипав удосталь прислівників, зокрема (соромно це казати) і при діалогах (утім, я ніколи не падав до низин «скреготнув він» чи «відсахнувся Білл»). Роблю я таке зазвичай із тих же причин, що й будь-який інший автор: боюся, що інакше читач мене не зрозуміє.
Я впевнений, що страх лежить в основі майже всього, що погано написано. Коли пишеш для власного задоволення, страх може бути несильним, «боязкість» — слово, яке я тут ужив. Коли ж працюєш і в тебе дедлайн — шкільна газета, журнальна стаття, зразок твору на SAT[172], — цей страх може посилюватися. Дамбо[173] злетів у повітря за допомогою магічної пір’їни; ви можете відчути бажання вхопитися за пасивне слово чи один із цих бридких прислівників із цієї ж причини. Просто пам’ятайте, що Дамбо не потрібна була пір’їна — магія була в ньому самому.
Скоріше за все, ви знаєте, про що говорите, і можете спокійно підсилювати своє письмо активними дієсловами. Також дуже ймовірно, що вам вдалося розказати історію настільки ясно, щоби сміливо вживати he said, і читач знатиме, як він це сказав: швидко чи повільно, радісно чи нещасно. Не виключено, що ваш читач таки борсається в трясовині, киньте йому мотузку, якщо це так… але не треба вибивати з нього свідомість п’ятдесятиметровим сталевим тросом.
Щоб письмо було хорошим, часто треба відпустити страх і нарочитість. Сама по собі нарочитість, починаючи з потреби визначати, що якесь письмо «хороше», а інше — «погане», є боязкою поведінкою. А ще, аби письмо було хорошим, треба робити хороший вибір, коли йдеться про вибір інструментів, якими ви плануєте працювати.
У цьому жоден автор не без гріха. Хоч Вільям Странк і запопав Е. Б. Вайта, коли той був іще наївним студентом у Корнеллі[174] (дайте їх мені, доки вони юні, і я зроблю їх моїми навіки, хе-хе-хе), і хоч Вайт розумів та поділяв упередження Странка проти недбалого письма та недбалого мислення, яке його продукує, він визнає: «Я з тисячу разів вживав the fact that у творчому запалі і потім виправляв це п’ятсот разів. Мене засмучує, що на такому пізньому етапі сезону я влучав биткою по м’ячу лише кожен другий раз, не зміг відбити половину цих легких подач…» Проте Е. Б. Вайт продовжував писати ще багато років після початкового редагування «маленької книжечки» Странка 1957 року. Я теж писатиму далі, незважаючи на такі дурні ляпсуси, як «„You can’t be serious,“ Bill said unbelievingly»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.
