Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Це те, що я хотів сказати, проте не посмів. Натомість я пробурмотів, що у нас вже є плани.

— Тоді дозвольте поцікавитися, чим же ви займатиметеся?

Коли я сказав, що ми плануємо піти на заняття з кулінарії, її заціпило.

Потім промовила: «Ага…». Ще одна пауза.

— Що ж, гарно вам провести час.

Вона кивнула й пішла. Можливо, прямісінько до кабінету директорки, аби доповісти про почуте.

Я дуже переймався цим, але не міг нікому розповісти, інакше розкрив би заплановану екскурсію.

Заспокойся, Груне! Час іти. Не забудь прихопити дощовик.

Учора «Старі, але ще не мертві» відвідали один із найбільших і найвідоміших старечих заповідників: Кьокенгоф. Насправді, він не лише для старих голландців, а й для німецьких та японських туристів. «Вони вже всю свою країну прибрали після чергового цунамі? Це тому японці знову тут з камерами?» — цікавився Еферт.

Приблизний середній вік відвідувачів Кьокенгофу — понад шістдесят п’ять років.

Тому жодних знижок за віком, адже надання знижок влетить парку в чималу копійку. Хоча право на безкоштовний вхід мають люди на інвалідних візках. Це право не надто рекламують, але Грітьє випадково дізналася про нього. Тож Еферт удався до хитрощів: знайшов візок для мене, а Греме роздобув іще один для Еф’є. Нам здалося, що якщо візків буде більше, це викличе підозри. Заощадивши на платі за вхід сорок євро, ми витратили ці гроші на каву й тістечка. А ще у візках сиділи по черзі.

Це дуже вишуканий і надзвичайно доглянутий парк. Тут цілі моря квітів. Чудових квітів, навіть якщо цього року вони й трохи припізнилися. Погода була мінлива: дощ-сонце-дощ-сонце. Знадвору-надвір-знадвору-надвір. У теплицях гарно й тепло, і якщо не зважати на цілі юрби туристів, видовище назагал прекрасне.

Проте всьому є межа, навіть квітам. Пізніше, за келихом білого вина і закусками, ми запитали себе: а чи й справді виведення семи сотень сортів тюльпанів було таким необхідним?

Грітьє гарно попрацювала над організацією екскурсії. У неї є внук, котрий залюбки їй допомагає. Його звати Стеф і він — водій мікроавтобуса. Стеф виявив бажання відвезти бабусю та її друзів на денну прогулянку, а з нашої компанії — лише вартість бензину. Гарний хлопець, якому цікаві люди і їхні життєві історії. Схоже, він насолоджувався нашим товариством. Змусив нас почуватися задоволеними самими собою.

Наприкінці дня Стеф запропонував і надалі зоставатися нашим водієм. Незважаючи на те, що ми годину простояли в заторі. Мабуть, Грітьє передбачила довгу зворотну поїздку, бо припасла французький сир, тости з копченим лососем і пляшку охолодженого вина. Вчора я чи не вперше насолоджувався тим, що застряг у заторі.

Затримка означала, що ми спізнилися на вечерю. Важко зітхнувши, головний кухар була готова розігріти їжу у мікрохвильовці, вдаючи при цьому, що вона особисто залишила її для нас.

Учорашній день можна назвати зоряним днем нашого притулку: один напад, одне зламане стегно та одна невдала асфіксія, спричинена печивом з маслом. Швидка приїжджала до нас тричі за день. Це здійняло такий галас за чаєм та кавою, що важко було лишатися осторонь тих розмов. Навіть попри те, що я не був близько знайомий із постраждалими, це ще раз нагло нагадало ось про що: щоби звалити старе дерево, грози не потрібно. Порив вітру, уособлений у печиві з маслом, наприклад, може стати фатальним. Нам усім варто жити так, наче кожний наш день — останній, але ж ні, ми краще витрачатимемо коштовні фінальні години на порожні балачки та суцільні дурниці.

Пані Сітта, дивуючись із приїздів-від’їздів швидкої, поцікавилася, чи не скасують бува гру в бінґо. «Ті з нас, хто у формі, не повинні страждати через немічних», — нахабно заявила вона. Від цього мені майже закортіло, аби під час наступної гри в бінґо в неї стався напад, вона зламала стегно і вдавилася на смерть печивом.

Радісний запис: я збираюся завітати на чашку чаю до подруги Еф’є і водночас запросити її сьогодні на вечерю. Я замовив столик у досить непоганому ресторані.

Живи так, наче це твій останній день.

Люба бабця радо прийняла запрошення. Вона причепурилася: трохи помади і крапля рум’ян. Мушу зізнатися, що я теж перед виходом спеціально прийняв душ та перевдягнувся. І це не зайва розкіш. Мені дійсно варто наступного разу поцікавитися в геріатра, чи можна щось вдіяти з протіканнями, чи ж доведеться таки вмовити себе носити підгузки. Ще не так вже й давно я вважав, що це та мить, коли ти втрачаєш останні краплини власної гідності, проте тепер зрозумів, що впав іще нижче. Жаба у горщику — це про мене.

О сьомій ми сіли в мікроавтобус, який привіз нас до ресторану, де на нас чекала вишукана і смачна вечерями, що обійшлася мені у половину пенсії.

Еф’є була в захваті та надзвичайно насолоджувалася вечерею. Вона висунула лише одну умову, що це не стане моєю звичкою — самому платити за все. «Та я в будь-якому разі не зміг би дозволити собі таку звичку», —