Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

Загадка перша. Ті збори – перші й єдині відомі мені політичні сходини НЕ націонал-соціалістичної робітничої німецької партії, які відбулися на території, контрольованій німцями від 1933 p., року приходу до влади їх лідера – Адольфа Гітлера.

Загадка друга: як можна було вільно провести «збір» та ще й «Великий» під носом у СД – однієї з найефективніших європейської спецслужби свого часу?

Боюся помилитись, але без санкції окупаційної влади це було просто неможливо. А санкціонувати проведення таких зборів окупанти могли, наприклад, тому, що розкол націоналістичного руху відкривав для німецької сторони додаткові політичні можливості.

Розкол у підпільній націоналістичній організації відповідав їх поточним політичним інтересам. Адже «материнська» ОУН робила ставку на співпрацю з цивільною німецькою адміністрацією. її головна ціль – створення легальними, а не «революційними» методами незалежної Української держави зі столицею в Києві, створення партійної мережі на території УРСР, створення там місцевих органів влади, культурно-просвітницьких, адміністративних установ і т. ін.

Війна з поляками в ці плани не вписувалася ані на рівні лідера – Андрія Мельника, людини надзвичайно поміркованих, порівняно з молодими «революціонерами», поглядів, ані в плани керівництва ОУН, ані в плани її виконавчих органів-екзекутив в європейських країнах. Для цього там не було ані передумов, ані можливостей, ані ресурсів.

Третя загадка: кількість і персональний склад учасників.

Четверта: їхні уповноваження.

П'ята: як можна провести в Кракові Другий Великий збір (ВЗ) ОУН у 1940 р., якщо Другий збір було проведено в серпні 1939 p. y Римі, столиці муссолінівської Італії?

Шоста: одні джерела переконують – цей ВЗ відбувся в лютому. Інші не мають сумніву – це сталося місяцем пізніше. Задля коректності наведу повний звіт про час, місце та рішення з'їзду лише одного її учасника, згодом – лідера політичної організації, яка посідає своє, яскраво освітлене місце в нашій національній історії. Ось цей текст: Краківський збір «відбувся в березні 1941 р.».[112] Інші учасники цього ВЗ, наскільки мені відомо, і таких відомостей по собі не залишили.

Знайти відповіді на ці запитання в сучасній науковій літературі мені особисто відразу не пощастило – мабуть, тому, що це мало цікавить як симпатиків ОУН, так і їхніх політичних опонентів.

Можливо, ви будете знову здивовані, але жодне, підкреслюю – жодне відоме мені джерело не дає відповіді на це просте запитання: хто ці люди – фундатори нової політичної сили? Сили, яка подобається комусь чи ні, але займає, м'яко кажучи, дуже помітне місце в історії нашого народу у XX столітті.

Годі шукати цих відповідей і в архіві «бандерівської» ОУН – кожний охочий може переконатися в цьому, відвідавши його збірку у «Світовому павутинні», яка розташована за адресою http://ounuis.info

Утім, такий список існує. Міститься він у основоположному документі бандерівського руху «Акт з 10 лютого 1940 p.». Навожу його в алфавітному порядку: Бандера Степан, Габрусевич Іван, Гасин Олекса, Горбовий Ярослав, Грицай Дмитро, Климишин Микола, Лебідь Микола, Ленкавський Степан, Равлик Іван, Старух Ярослав, Стахів Володимир, Стецько Ярослав, Турковський Василь, Шухевич Роман. Загалом – 14 осіб.

Підписалися вони, нібито, під такими вимогами:

«6. Свідомі свого обов'язку й історичної відповідальності за чистоту націоналістичної ідеї» й перемогу Української національної революції – ми, провідники та члени крайових екзекутив Організації українських націоналістів на Західних Українських Землях і на Українських Землях під Німеччиною, та провідний актив ОУН – згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, – віддаємо керму Організації українських націоналістів у руки Степана Бандери і тих, яких він покличе…»

«8. Ждемо рішення полковника Андрія Мельника, що він і надалі очолює нашу боротьбу».

«Тоді ствердити, що всі вони брали участь у зібранні в Кракові 10 лютого 1940 р. чи дехто з них підписав цей «Акт» пізніше», – писав безпосередній свідок зустрічі Андрія Мельника та Степана Бандери. Про цю зустріч – трохи згодом. Наразі зауважимо: саме на цій зустрічі Бандера пред'явив вождеві ОУН папірець, тобто цей Акт, яким Мельник усувався від керівництва Організацією.

Підкреслюю: наразі жодного свідчення, яке підтверджувало би участь перерахованих осіб у зборах 10 лютого, я не знайшов. Як і не виявив бодай одного свідчення з «підписантів», що він той документ бачив і його підписував.

Тепер придивимось до цього списку уважніше, «підкрутимо», якщо можна так сказати, «різкість». Насамперед, впадає в око таке. Вісім із чотирнадцяти нібито «підписантів» були звільнені з місць позбавлення волі німцями після окупації «своєї» частини Польщі. Це – Бандера, Гербовий, Грицай, Климишин, Лебідь, Равлик, Старух, Стецько. П'ятеро – Габрусевич, Гасин, Ленкавський, Стахів, Шухевич проживали на території Рейху (Німеччина, Австрія) та Генеральної губернії. П'ятеро – Габрусевич, Грицай, Ленкавський, Старух і Турковський водночас навчались у Львівському університеті, Бандера, Гасин та Шухевич – у Львівській політехніці. Найстаршому – Ленкавському було на той момент 36, наймолодшому – Стецькові – 28 (дати народження Горбового, Равлика, Турковського наразі встановити не вдалося). Для порівняння: Андрієві Мельнику на момент проведення