Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами

Найбільш почесним гостям пропонуються низенькі табурети інші розсаджуються на підлозі, підвернувши під себе одну ногу, як при стрільбі з коліна, або склавши обоє по-турецьки. Починається неспішна бесіда між гостями і хазяями – чоловіками. Жінки тим часом, привітно посміхаючись мовчки розносять піали з чаєм і подають їх з легким поклоном, підтримуючи кистю лівої руки лікоть правої. Чим багатіша юрта, тим жирніше має бути чай. Зелений плитковий чай заварюється в піввідерних заварниках особливої форми, які, будучи сімейною реліквією, передаються з покоління в покоління і являють собою предмет особливої гордості сім'ї. Потім в чай додають молоко, солять і заправляють баранячим жиром. Мені, як європейцеві, враховуючи наші збочені звички, неодмінно пропонують ще й цукор або цукерки. Я завжди відмовляюся від солодощів, викликаючи своєю відмовою здивування і, навіть, повагу хазяїв, стаючи в якійсь мірі більше «своїм», ніж раніше. Іноді за ритуальним чаюванням йде серйозніше пригощання: – це варені баранячі ребра, або бози. Бози – трохи нагадують наші вареники на пару але абсолютно від них відрізняються як смаковими якостями, так і особливостями приготування.

Ритуал чаювання нікому порушувати не дано. Якщо поспішаєш – проїжджай собі, але вже, коли завернув на вогник, усім своїм видом показуй, що немає у тебе більш важливої справи, ніж відвідування цієї сім'ї. Попивши чай, обговоривши поточні новини, гості дякують хазяям і йдуть. Вже вмістившись на сидінні, не квапся заводити мотор. Поділися з проводжаючими своїми міркуваннями з приводу стану пасовищ, та з приводу інших життєвих проблем. Особливим шиком вважається, вже завівши двигун, заглушити його і ще поговорити про погоду або ще про щось дуже важливе. Тільки після цього гості, з напуттям:

– Сайн явараай! – Щасливої дороги! можуть їхати далі.

Юрта кругла і, здавалося б, немає великої різниці, куди пройти, де сісти, але там є і чоловіча половина і жіноча і місце для більш поважного гостя і для того, кого в цій родині більше бачити не бажають… Якщо гостя занесе на жіночу половину, або, якщо він влаштується на місце хазяїна, то до нього звернуться здивовані погляди присутніх: – що він хоче цим сказати??? Доводиться в усі очі дивитися на хазяїна, і неухильно виконувати усі його вказівки, щоб не допустити помилки.

Зі мною завжди фотоапарат, але монголи насторожено дивляться на зачохлений апарат. Я спочатку, на знак вдячності пропонував сфотографуватися на пам'ять і дивувався дружній і переляканій відмові, тим більш незрозумілій для мене, що на вулиці від охочих сфотографуватися – відбою немає. Потім мені пояснили, що окрім ніяковості є важливіша причина: – наявність в юрті предметів, що передаються з покоління в покоління з кожним витком нарощуючи свою магічну силу, які можуть відразу усе втратити під поглядом іновірця, а тим більше його фотоапарата… У ламаїстський храм вхід вільний усім бажаючим, там бог сильний, йому не можна зашкодити а сімейне божество вразливе і, виплекане багатьма поколіннями, миттєво в'яне під нескромним поглядом чужого.

Попри те що за межами міст, доріг, як таких, немає, в степах Монголії даішники все ж водяться. Під час цієї нашої поїздки стався анекдотичний випадок: – наш водій на під'їзді до якогось крихітного юрточного селища, скерував нашу машину повз камінь, розміром з три собачі будки, не по праву, а по ліву його сторону. Ледве ми наблизилися до каменя настільки, що в нашому намірі не залишалось жодних сумнівів, як із-за каменю, як бісик з табакерки, вискочив монгол і відчайдушно замахав руками, вимагаючи, щоб ми зупинилися. Тільки-но водій загальмував, монгол тут же, круто повернувшись, помчав, плутаючись в довгих полах свого дела, до каменя і, за секунду, повагом вийшов звідти вже з міліцейською фуражкою на голові, зупинився, сповнений власною гідністю, і пальчиком поманив до себе нашого переляканого водія. Виявляється на камені був приліплений листочок із зошита в клітинку, на якому був намальований кульковою ручкою якийсь заборонний знак. Це «грубе порушення правил вуличного (степового бездорожнього) руху» обійшлося нашому водієві в 20 тугриків – (пляшка горілки – 45тг, хоча консервна банка горбуші 1,5 тг) Даішник він і в Монголії даішник…

Розповідати про монгольські дороги і не сказати ні слова про монгольські машини – означає викинути з пісні, яку мені довелося співати два роки поспіль, цілий куплет. Повинен відразу пояснити, що монгольських, в сенсі виробництва, машин в природі тоді не існувало. Але існувало безліч машин, виготовлених як на заводах Союзу, так і інших країн, які експлуатувались монгольськими водіями. Машини ці (я тут веду мову тільки про вантажні машини), зовні від звичайних практично нічим не відрізняються, крім коров’ячих шкур на капоті в зимовий період, але усередині…. Передусім з кабіни видаляється все те, що може згодитися в господарстві. Насамперед знімається сидіння і спинка. З них в юрті обладнується місце хазяїна і місце для почесного гостя. А в машину, замість сидіння, як правило, вкладаються туго скручені валиком два – три зимові халати – дела на випадок непередбаченої ночівлі в степу. Потім знімається абсолютно уся обшивка кабіни. Знімається практично все, що безпосередньо не бере участь в процесі руху. На те місце, де була спинка навішується ящик, що за формою і розмірам нагадує ті, що використовуються на наших балконах в якості квітникових. У цьому ящику, нижня грань якого знаходиться якраз на рівні третього шийного хребця, зберігається вода, їжа, все те що потрібно передати родичам і знайомим, а також, майже завжди, німецький карабін, чомусь неодмінно зразка 1939 року… Пам'ятаю, як я був шокований, коли він вперше звалився мені на голову…

Кабіна з оголеними в найнесподіваніших місцях ребрами жорсткості і карабіном готовим у будь-який момент впасти на голову, при швидкості руху 50–60 км/год., перетворювалася на камеру тортур. Взимку ще рятував теплий одяг, що приймав на себе і пом'якшував сотні жорстких ударів. А влітку… Ні, зараз мені самому не віриться, що я не лише витримував дорогу в 350–450 км, виконуючи при цьому роль тенісної кульки, що потрапила в каменедробарку, але і виконував відрядне завдання, відвідував друзів, розносив листи і посилки, а бувало, що від’їжджав назад в день приїзду прямо з монгольського театру…