Богдан Жолдак - Нестяма

він, як їх там фантастично годували і подає комісії. А вона йому й каже: «Ми ж просили тебе замінити назву країни Англія». А він: «Я й замінив на Велику Британію». А ті двійку йому — раз...

— Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить вилічи-ний, вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрі-чається, йому перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.

— Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже про те, щоб, скажімо, цілувацьця.

— Так, — винуждін соглашацьця він, — це напевне.

Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за стіл.

— Стій! — як раптом крикне він. — Не пий! — Хап мене за рюмку.

— Чого це я, — кажу так, і родичі це чують, — должна не пить?

— Бо ж я не п’ю, — каже.

І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут робить?

— Яке ти право маєш мені сміть запрещать? — кажу я голосно. — Празник же в людей все-таки. Я ж не яка-небудь алкоголічка, шоб мені на свято рюмку не взять.

— Ну, якщо ти вважаєш, що чоловік і дружина не взає-моєдині, то тоді пробачай, люба.

— А я отак прибігаю, питаю, за що двійка? «Бо нема фантазії», — кажуть. «Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, — кажу. — А от те, що він закордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день білки з вітамінами їдять — це не фантастика?» І вони поставили «відмінно», отак; а мій дурник би зроду не зумів отак повернути комісію.

Ото їх роди, дурненьких, як я його родила, бо кожного разу хотіла дівчинку. Альфа-ритми всі прорахувала. І от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця — це мамина доня, поміч-ничка і любов. А мій мені каже:

— Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.

— Що це таке? — здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.

— А ще грамотна. Це, — показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, — раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Туда-сюда, скільки разів, стіко й фрик-цій. Понятно? Ну ха-ха-ха.

Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.

— Як це?

— От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, — показує пальцем у баночку, — то роз-жим, а коли назад, то обжим — і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхва-ритми.

І так я йому, гаду, так повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, — каже, — клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась», — гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.

Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав усе навпаки та ще й користувався цим.

Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.

— Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п’ю, от тобі моє слово.

Усі ждуть, паска жде.

— Це в вас тост такий довгий? — не витримують куми.

— Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить, — сказала я і випила.

— Ну, якщо ти так, — сказав мій, і отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, мєдлєнно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: «воістину воскрес», що я очам своїм не повірила, ні вони мені, а тоді — хиль! І хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски — і що? покорчило? — отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім — раз! — і надкусив... І я сиджу вся німа і чує моє нутро, що мені нада ну хоч що-небудь сказать.

— Да, — кажу, — отакі ви з Рави Руської.

— Ну ж не з німецької, — каже він.

Штемпель

Уся Україна тут крутиться навколо автовокзалу, тобто що?

Я тримався за одноразового пластикового кухлика, правду