Богдан Жолдак - Нестяма

сказати, за такого тривалого чекання тут можна й спитися, позираючи поруч себе та на далеку розібрану трамвайну зупинку.

Транзитні пасажири здебільшого вважали, що це і є весь Київ, поринати далі у людський вир не наважувались, а лише скраю його, щоб добре було видно рідні автобуси.

— Скоро вже паспорти на піджак заставлять приколювать, — почув я замість «здрастуйте», — це вже дожилися, що діфікаційні номери заставлять на лобі написані носить.

Замість «здрастуйте» в чоловіка був такий само плас-тиковий кухлик, він тримав його виразно, наче пароль. По всьому видно, що в нього сьогодні це не перший.

— Юра, — назвався я і подав руку.

Той потиснув, але не відпускав, доти, доки не задер свій рукав на зап’ясті з виразним татуюванням:

«А......Й».

Загадкове ім’я було викарбуване наче на якому наче надгробку, лише затонкому, і згори там було припасовано ще й замка. Що воно за алегорія?

— Отак треба, ясно? Напис є, а який він насамдєлі, хто зна? — Він усміхнувся й одпустив руку. — Нема вже такого магазіну, шоб ти там десять раз не побачив на продавці, як його зовуть, ім’я, по-батькові. Та ти вийди з магазінів, а зайди, наприклад, ву баньку або, краще, на пляж.

І от ти бачиш там такойого самого, як ти? А ще краще, таку саму? Й і тобі вроді не треба тратить слів, бо ти просто починаєш читать: «Вєра». І це лучче, чим паспорт тре-бувать.

І ти повертаєшся до неї, щоб вона краще бачила й змогла, наприклад, прочитать: «Сергій». І якщо вам обойом такі імена не подобаються — ніхто ж з них нікому нічого не виноват? Бо імена — нічого не значать. До шоб не було обману, маєш усе для правди на собі. І це усе вже не переробиш. Не зміниш. На чуже не обміняєш. Це таке, що лише воно твоє буде. Воно може й краще, коли чоловік на собі носить цілі картини, цілі картінні галєрєї, де є все, но без конкретного імені, а от дивися, любуйся й думай, чи воно кому що яке підходить.

Чоловік своїм кухликом обвів тлум народу на майдані, а потім сьорбнув.

Я зловив себе на тому, що намагався поставити замість крапочок на татуйованім тім імені різні літери, як у кросворді, гадаючи, чи не тезки ми?

— Вусь ця намальована була, це сімдісят вторий год. Це ми пасли коли у восьмом класі. Там і кози були, і корови. Конешно, козам тяжко за коровами пастись, бо ті сильніше траву скубуть. А ми позбираємося, сидимо. До такої міри, шо нічого ніхто не видумає. «Я знаю, — каже Гаврик, — і всі ви бачили, як вуголь, коли вдаряє, то в рубець попадає, чорний слід лишає. Шо вже не виковиряїш».

Тут усі почали думать, як же це кожен вуглиною буде довбехать собі руки. Й тут по кіно показали, як іньдій-ці собі колять дітей у краски мочених, щоб підростали. Ну ми почали з чорнила. Отак заточиш авторучку там, де перо, й виколюєш свою перву дату, коли ти кончив восьмий клас. Правда, пропуски чогось виходили. То повторно доводилося терпіти, бо слід нечоткий. Доки не додумалися спитати в одного шофера, він був весь на нашому ставку проїздом і такий поколотий, так той зразу признався, шо нада тушь.

Ось ця вже лучча, правда, буква «я» в другу сторону получилась, бо в слові «Таня» це вона одна така буква лише попалася, яка на дві сторони не пишецьця, я тоді мало в жизні понімав, ну й до служби ще влюбився.

А ця — це вже сімдесят шестий, це коли ми ву арьмії. А шо в ній дєлать? Як там навіть ні кіз, ні корів нема. А так, тіко одне баловство. Там, дікалон пили, тормозну жидкость всяку. Балувались лосьонами. Разні вакси замість на чоботи на хліб мазали на ніч. Отак хліб настоїцьця на ній хитро, щовусе полєзне з неї в хліб перейде. Ну, масло таке, шо не чорне ув ваксі. І от вранці ти ту ваксу зі скибки зчистиш і сапоги нею наваксиш, шоб же не пропадало добро. А пропитку — в рот. І цілий день ходиш, балдєєш. І сержант не може донюхацьця причини — це ж тобі не лосьон. А шо од солдата ваксою сильно смердить, то це так положено йому смердіть, бо він на те й солдат. Словом, врем’я даром не пропало.

А це — коли я знову влюбився в неї в 1977—1982 годах. Тут точно обозначена ця дата, дєнь рождєнія цього міроприєм-ства і день кончини його. Ось тут точна дата того дня. Це коли я взнав, як вона мені нєвірна. Не в смислі в тому, що я взнав, як вона до кіноміханіка в будку скаче вже послі сі-анса. Після нього не фільми ж він їй там закручував. Ну, настав такий день і я одказав їй у своїх чуствах: «Ізвіні, — кажу, — ми з тобой із разних кін». Намекнув, що міні все відомо. «Із яких таких кін?» — робить вона вид, шо ни поніма. «Із кіно будочних», — одрізав я навсігда так, що одрубав.

Вона й істєрікі моїм батькам закатувала, й до мене в бригаду анонімки писала, і бігала в район в больницю кислоту пить, но я к їй не вернувся нікада.

Ось тут, на цих числах — це коли помер мій любимий дід Стьопа. Ось тут точно — я отак сів проти його могилки, плакав і рішив навсігда його при собі мати. Ну портрета я боявся, шо не получицьця похожого. То я його могилку точно перемалював, як жива получилась. Із хрестом, із датами, як положено, з