Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

“Разом із жерцем Сандуу і загоном добірних воїнів я прибув на кордон провінції Еме. Ми розташувалися в невеликому селищі. Дорогою до нього біженці розповідали нам про напади білих звірів, про їхній жахливий писк. Тепер я вже не відмахувався від розповідей про їхню дивовижну хитрість. Адже і Бідолаха зумів відчинити двері. Мабуть, спочатку він штовхав їх, а потім, коли двері трохи відійшли, сильно натиснув і водночас кігтями через щілину зачепив защіпку.

Мене поселили разом із жерцем Сандуу та двома офіцерами у великому будинку на другому поверсі. На першому розташувалися солдати і слуги.

Від місцевих жителів ми довідалися, що в лісі живе зграя білих звірів. Це підтверджували обідрана кора, обгризені гілки. Жрець Сандуу наказав мені разом з офіцерами організувати облаву.

Ми склали план дій, розподілили солдат на загоничів і стрільців, поставили на чолі кожного десятка досвідчених мисливців. Постріли, гук труб, дріб барабанів наповнили ліс. Між листям — солдати бачили це — шугали гнучкі білі тіла, та коли загоничі і стрілці зімкнули коло, в ньому не було жодного білого звіра — ні живого, ні мертвого.

Ми прочесали ліс. І… не долічилися шістьох солдатів. А ще троє збожеволіли. Вони чули писк і тепер металися серед своїх товаришів, стискаючи руками голову, затикаючи вуха, сіючи паніку.

Відібравши досвідчених мисливців, я велів їм поставити заздалегідь приготовлені пастки. Крім того, солдати викопали чимало ям, з дна яких стирчали гострі кілки. Біля кожної ями виставили варту в такому порядку, щоб кожен солдат бачив принаймні двох інших. Але й цей захід не допоміг. На ранок ями лишились порожніми, а троє вартових зникло.

Користуючись своїми повноваженнями, жрець і офіцери мобілізували на полювання все чоловіче населення провінції. Загони зайняли заздалегідь визначені позиції і почали повільно просуватися назустріч один одному. Наказано було знищувати густі зарості, не шкодувати ні лісів, ні посівів. І що ж? Нам вдалося вбити десятки білих звірів, але при цьому ми втратили майже стільки ж людей.

Я бачив кілька трупів солдат і цивільних. Одні з них були пошматовані більше, інші — менше, однак у кожного, наче тавро, була рана на потилиці.

Не раз я згадував свого бідолашного маленького Гуруу, Ксанду, поєдинок з Бідолахою і міцно стискав зуби, щоб не закричати. Я присягався собі знайти засіб знищити білих звірів, а для цього необхідно було вивчити їхні звички, особливості, проникнути в таємницю їхньої появи…

Забобонний страх і паніка швидко розкладали ополченців. Почастішали випадки дезертирства. Трималися поки що тільки гвардійці. З допомогою солдатів та єгерів пощастило знищити кілька лігв білих звірів. Я не зміг впевнитися в тому, що хитрість білих звірів дорівнює розуму людини, зате вияснив, що розмножуються вони справді блискавично швидко. Кожні три тижні самиця здатна привести сім — десять дитинчат. Уже через кілька днів вони починають самостійно полювати. Але тут я зіткнувся з незрозумілим явищем. Усі дитинчата народжувалися крихітними, не більшими за дитинчат сульгіпи, проте одні вже за п’ять днів ставали завбільшки як дорослі, а інші за такий час майже не росли. Отак повільно ріс спершу і Бідолаха…

Що впливало на ріст білих звірів?

Якби вдалося відповісти на це питання, то, можливо, вдалося б знайти і дійові засоби боротьби…”

“Від нашого загону лишилося менше, ніж десята частина. Селища провінції Тупі обезлюдніли. Люди цілими сім’ями йшли геть, забравши з дому хто що міг понести. Та не всім щастило відійти далеко. Якщо не білі звірі, то хвороби й холод убивали їх у дорозі.

За ці дні я схуд так, що одяг висів на мені, як на кілку. Спав не більше чотирьох годин на добу. Паморочилося в голові, вогняні кола пливли перед очима. Зате спогади рідше терзали мене. Я весь час носив з собою флягу з настоєм нгони. Вживання цього тонізуючого напою невблаганно вкорочувало моє життя, але тримало на ногах і давало змогу працювати.

Чотирьох крихітних білих звіренят ми принесли в селище і помістили в загородки, обнесені з усіх сторін сплетеними гілками колючого чагарника лиху — єдиної рослини, якої білі звірі не їли і, як я з’ясував, до якої намагалися навіть не наближатися. Одне звіреня я годував корою з дерев і листям, другому до рослинної їжі додавав м’ясо, третьому давав лише м’ясо, а в загородку до четвертого, якого теж годував м’ясом, помістив ще й величезну сульгіпу.

Першого ж дня воно спробувало напасти на неї, але подолати її не змогло. Вночі воно двічі нападало на неї, неодмінно підкрадаючись ззаду, але обидва рази сульгіпі пощастило вивернутися. Втроє більша за нього, вона бігала по загородці, силкуючись вискочити з неї, врятуватися від страшного сусіда, якого могла б звалити одним ударом лапи. До ранку сульгіпа знесилилась і зголодніла. Мабуть, втомилося і біле звіреня. Воно згорнулося в кутку і, здавалося, спало. Насторожено поглядаючи на нього, сульгіпа підкралася до кормушки. Запах їжі дражнив її і примушував забути про небезпеку. Але тільки-но сульгіпа дозволила собі захопитися їжею, до неї майнула біла блискавка. За одну мить усе скінчилось.

Наступного дня ми впустили у загородку ще дві сульгіпи. З ними звір упорався набагато швидше й помітно додав у зрості й вазі. Тепер він був уже більшим за будь-яку сульгіпу.

За цей же час контрольні звіренята, рахуючи й того, якому давали м’ясо, але не дозволяли полювати, росли дуже повільно, не швидше за дитинчат сульгіпи.

Можна було вважати з’ясованим, що білий звір збільшується в розмірах не поступово, а стрибками, етапами, і ці етапи пов’язані не просто з одержанням їжі, а з певною їжею і певним способом її добування.

Чому найбільш ласою частиною є для них потилиця жертви? Можливо, саме там є речовина, що прискорює їхнє зростання, дає додаткову енергію?

Лишалося провести заключні досліди — визначити, яка саме речовина, що є в потиличній частині, стимулює ріст білого звіра. Я здогадувався, що то за речовина. Та чи вистачить у мене часу і сил, щоб підтвердити свій здогад?”

Семенові захотілося уявити, яким був учений, що залишив” ці записи. Він почав ліпити в уяві його портрет з уривків спогадів, із забутих, загублених, розкиданих по закутках пам’яті деталей інших портретів. Лоб — широкий, з залисинами… Густі брови… Прямий ніс з чітко вирізьбленими ніздрями… Але до таких ніздрів не підходить такий ніс… Спершу Семен замінив ніздрі на менші… Тепер ніс не пасував до лоба. Тоді він змінив форму носа, зробив його з горбочком,