Юлія Ілюха - Неболови

в напрямку тролейбусної зупинки, з гуркотом тягнучи за собою валізку на коліщатах. Довгий барвистий сарафан, якого вона купила давно, та ніяк не наважувалася вдягнути, колихався в такт рухам, від чого Віра була схожа на незграбну екзотичну пташку, яка поривалася злетіти, але не могла — через холод, мокрі крила та обважніле в неволі тіло. Вона й справді почувалася пташкою, яка вирвалася з клітки, адже ця поїздка фактично була її першим самостійним учинком.

З роботи її відпустили на диво легко, адже ніхто на фірмі не очікував, що Віра може ось так несподівано зірватися у відпустку. Директор Семен Петрович кректав над її заявою і супив брови, та документ усе ж таки підписав. Жіночки в бухгалтерії, де Віра працювала, гиготіли та перешіптувались, коли вона прийшла попрощатися перед поїздкою, прихопивши свіжоспечений вишневий штрудель і пляшку коньяку. Задобрені гостинцями, вони навперебій піднімали тости, у яких бажали відпуск­ниці приємних знайомств і нових незабутніх вражень. У перекладі з мови бухгалтерського серпентарію це озна­чало: «Ну нарешті й ти хоч когось собі знайдеш!»

Після кількох ковтків коньяку зазвичай непитуща Віра відчула, як її тіло неначе провалюється в пухку вату, а венами біжить енергія передчуття чогось приємного і давно очікуваного. Вона навіть перестала відчувати себе чужою в компанії своїх давно й глибоко заміжніх колег, весело розсміялася та помахала їм рукою після того, як перечепилася на порозі, втративши не тільки голову, але й ноги від наближення скорого щастя. Коли Віра вийшла — неквапливо, безуспішно намагаючись координувати кожен рух тіла, яке раптом перестало її слухатись, бухгалтерія вибухнула реготом.

— Та цитьте ви, — нагримала на реготух старша жінка в окулярах, яка сиділа за найбільшим у кімнаті столом. — Може, хоч цього разу їй пощастить. Не вік же їй дівувати. Вона наче й дівка непогана, а не таланить їй з мужиками, і квит. Боїться вона їх, чи що… — Вона задумливо помацала велику родимку на бороді і про себе відзначила, що та трохи виросла. — А ви чого порозсідалися? Ану бігом по місцях, до праці!

Старий тролейбус до Ялти скрипів і зітхав на поворотах. Більшість його пасажирів спала, додивляючись найсолодші ранкові сни, а Віра не могла відірватися від запиленого вікна з розмазаними патьоками вранішнього дощу. Там, за вікном, у тумані виднілися гори, які, немов вартові, охороняли підступи до морського узбережжя.

Востаннє Віра бачила море ще за часів навчання в інституті. Тоді вона з дозволу мами разом із трьома подругами-одногрупницями гайнула на два тижні в Сімеїз. Спогад про цю поїздку — такий солодкий, яким може бути тільки спогад про юність і про всі приємні дурниці, які зазвичай робляться в цей час, — зав­жди був із нею. У потаємній кишеньці робочого блокнота Віра носила затерту від часу кольорову фотокартку з обламаними кутиками: вона в білосніжній сукні стоїть, спираючись на такий же білий парапет набережної курортного містечка. Гарячий вітер куйовдить її волосся, сонячні зайчики гуляють оголеними плечима, а пишна спідниця надимається, мов парус. Здається, ще трохи — і Віра злетить разом з вітром у прозору блакить неба над чистою лазур’ю моря. Вона притримує норовливу спідницю однією рукою і безтурботно посміхається в камеру. Вона молода, щаслива і без тями закохана у фотографа. І хоча за кілька днів після зйомки з’ясувалось, що фотограф чудово дає раду не лише «Зеніту», але й дружині, від чого та має двох дітей і пса-пекінеса, це була єдина фотокартка, на якій Віра собі подобалась. Ще раз подивившись на неї, Віра вирішила їхати в Сімеїз.

Маршруткою з Ялти вона досить швидко дісталася пункту призначення, а там орендувала кімнатку в підприємливої бабусі років сімдесяти, яка дорогою до помешкання встигла поскаржитись курортниці на маленьку пенсію, високі ціни та чортових олігархів.

Кімнатка в літній прибудові, яку бувалі відпочивальники жартома називають «курником», була крихітна, до моря далеко, та й переплатила вона бабусі за таку «розкіш» зі зручностями на вулиці чимало, але Віра через це не дуже переймалася. Залишившись на самоті, подзвонила мамі, яка не знаходила собі місця, картаючись, що відпустила доньку так далеко. Потім витягла з глибин валізки свій єдиний купальник. Приміряла, покрутилась у ньому перед частиною трюмо, яка стояла на столі, зітхнула та приречено закуталась у дешевий синтетичний «під атлас» халат.

Навіть скромний чорний купальник суцільного крою не міг приховати недоліки Віриного тіла. Маленькі груди, пухкий білий живіт, стегна з мереживом розтяжок, важкі сідниці з «апельсиновою шкіркою» целюліту — колишню легку фею з фото не впізнати. Віра соромилася свого брезклого тіла і старанно ховала його під широким одягом. Вихід у купальнику перед очі сотень людей для неї був рівноцінним виходу на плаху, тільки втрачала вона в цьому разі не голову, а всю себе. Однак тепер ця одежина була запорукою втілення того, за чим вона сюди приїхала, її останнім рятівним колом.

Дорогою на пляж на Віру чекало прикре відкриття: усі чоловіки її віку та старші були тут із дружинами й дітьми. Удавано щасливі сімейства обсіли майже всі кипариси в парку, щоб зробити наступне фото із циклу «А це ми влітку в Криму (Туреччині, Єгипті, Еміратах тощо)». Біля яток з морозивом та пивом юрмилися галасливі компанії хлопців, але їх Віра не розглядала, бо замолоді.

На пляжі в розпал сезону яблуку ніде було впасти. Доводилося докладати чималих зусиль, аби маневрувати між ногами, руками, торсами, сідницями, головами, пляжними парасольками, пляшками з пивом, пластиковими тарілками із самсою та вареною кукурудзою, які хаотично виринали там і тут. Нарешті знайшовши шматочок берега, не зайнятий відпочивальниками, Віра розстелила рушника на гальці та присіла на нього, не роздягаючись. З її місця було добре видно майже весь залюднений пляж. Як генерал, котрий перед вирішальною битвою оглядає своє військо, оцінюючи сили кожного бійця, так і Віра пильно вдивлялася в обличчя кожного мужчини. Вона не плекала марних надій щодо своєї здатності спокусити того представника чоловічої статі, який би їй сподобався, лише хотіла зрозуміти, на що — чи то пак на кого — може тут розраховувати.

Правду кажучи, тутешні чоловіки Вірі зовсім не подобались. Вона взагалі була не надто гарної думки про всіх мужчин. Відтоді як батько покинув їх з матір’ю та гайнув, за офіційною легендою, на заробітки на Північ, а насправді зійшовся з маминою подругою тьотею Аліною, яка жила в сусідньому будинку, Віра не довіряла чоловікам. Розлучниця тьотя Аліна з новоспеченим чоловіком швиденько виїхала в Казахстан, щоб не муляти очі ображеній колишній дружині, а Віра виросла без батька.

Виплекана дбайливими руками мами, виросла і її недовіра до чоловіків. Випадок сімнадцятирічної давнини з фотографом тільки закріпив Вірину невпевненість у собі та впевненість у тому, що всі мужчини — це рогаті тварини. Донедавна потреби в сильних руках вона абсолютно не відчувала. У кохання Віра не вірила, і тепер розглядала гіпотетичного чоловіка лише як засіб досягнення своєї мети. Треба лише один раз — Віра була абсолютно переконана в цьому — лягти з ним у ліжко, щоб зачати дитину, яка буде належати тільки їй. Про сам процес зачаття вона намагалась не думати. Для неї це була неприємна подія, що її неодмінно треба пережити задля щасливого майбутнього.

Коли спорожнілий морський берег огорнули темно-фіолетові сутінки, Віра почала збиратися додому. Повільно йшла нагору навпростець через майже порожній парк, у якому лише де-не-де траплялися поодинокі закохані парочки, на повні груди вдихала різкий аптечний запах смоли