Юлія Ілюха - Неболови

— Не боїтеся отак, сама, майже в темряві йти?

Віра здригнулася і від несподіванки випустила з рук поліетиленовий пакет з рушником.

— Ні, не боюсь, — відповіла, відчуваючи, як кров кинулась в обличчя.

— А я боюсь. Дозволите пройтися з вами? Разом не так страшно. — Власник голосу підійшов ближче і чортихнувся, перечепившись через пакет.

Ще мить — і його руки гарячково нишпорили по землі в пошуках Віриної речі, мимоволі заплутавшись у її довгому сарафані, та ненароком — чи навмисне? — торкнувшись до литки. Вірі враз захотілося втекти, схопивши той клятий пакет, і вона рвучко нахилилася.

— Ой! — скрикнула, стукнувшись лобом з незнайомцем.

Мовчки стояла й потирала забите чоло, не знаючи, що казати.

Вона відчувала, що чоловік, який зараз стоїть навпроти, відверто її розглядає, але сама бачила нечіткий обрис його тіла — через курячу сліпоту Віра розрізняла в сутінках лише контури фігур. Невисокий, приземкуватий, натоптаний. Не принц, але…

— Я Віра, — простягла руку вперед, у темряву, сама дивуючись своїй рішучості.

Темрява сколихнулася, дихнула запахом засмаглого тіла.

— Віктор, — чоловік щільно обхопив Вірину долоню обома руками. — Пробачте, що налякав вас, та й забилися ви, мабуть, добряче. Ось, я знайшов, що ви впустили, — зашарудів пакетом, проте Вірі його не віддав, немов боявся, що вона одразу втече. — Я проведу вас, де ви зупинилися?

Коли вони вийшли з парку, Віра нарешті роздивилася свого супутника в тьмяному світлі ліхтарів, що, мов медузи, пливли вгору звивистою дорогою. Віктору було під п’ятдесят. Близько посаджені очі, широкий ніс, грубі риси обличчя — він міг би бути шахтарем чи таксистом, який утік сюди від обридлої роботи, колись коханої дружини та дорослих дітей. Серед темних кучерів видніла невеличка лисина. Тіло важке, але не надто огрядне. Кругленьке пузце розпирало сорочку, від чого один ґудзик вирвався «з м’ясом», а світлі брюки здавалися замалими для нього. Узутий був у сандалі зі зворушливими білими шкарпетками. На безіменному пальці правої руки обручки не було.

Ішли вгору, розмова не клеїлася. Віра переважно відмовчувалася, збентежена своєю раптовою рішучістю, а Віктор теж облишив спроби її розговорити. Та коли після півгодини блукань по колу вона виявила, що не пам’ятає дороги до своєї маленької кімнатки, ураз пожвавішав. У ньому прокинувся азарт мужчини-мисливця, ловця, готового за будь-яку ціну досягти мети. «Оця вулиця? А ця? А може, цей будинок? А он той?» — Віра скрушно хитала головою та знову слухняно пленталася за ним.

Нарешті через добру годину пошуків вона впізнала розлогу шовковицю біля двору.

— Тут, — видихнула лише одне слово, відчуваючи, наскільки втомилася за цілий день, якому передувала ніч у потязі.

— Уже? — Віктор був дещо розчарований, але швидко додав: — Бачу, ви вже ніг не чуєте, не буду вас затримувати. Тримайте ось, — він простягнув Вірі пакет, який весь цей час тримав у руках. — Побачимось?

Вона кивнула. Він постояв ще мить, заглядаючи їй у вічі, махнув на прощання рукою та пішов вулицею вниз, не по-чоловічому кумедно вихиляючи стегнами у світлі ліхтаря.

Відімкнувши кімнатку, Віра, не роздягаючись і не вмикаючи світла, упала на ліжко. Пружинна сітка вигнулася під її вагою і обійняла підковдрою, побитою міллю та часом. Усю ніч Вірі снилася вона колишня, у білосніжній сукні на фоні мереживних балюстрад безкінечних сходів.

Зрання, навіть не поснідавши, вона знову поквапилась на пляж. Хотілося зайняти зручне місце поближче до води, де хвилі лоскотали би п’яти. Сьогоді Віра нарешті вирішила скупатись. Хоча як може купатися в морі людина, яка не вміє плавати? Так, ноги помочити.

Берег був майже порожній — небагато людей асоціюють відпочинок із пробудженням перед світанком. Правду кажучи, Віра зумисне обрала цей час, воліючи сховатися від сторонніх очей, звикнути спочатку самій до вигляду свого напівоголеного тіла. Розстелила рушника, озирнулася навсібіч і рішуче потягла сарафан через голову. Хвилину почекала. Непоправного не сталося. Ніхто не кинувся до неї, не почав насміхатися і тицяти пальцем. Усміхаючись сама собі, Віра повільно пішла до води. Обережно спробувала її самими пальцями. Вода була не по-ранковому теплою. Побрела вздовж берега, відчуваючи, як ступні грузнуть у гальці, а голова стає легкою, немов повітряна кулька. Відпустила навіть думка про дитину.

— А ви рання пташка!

Учорашній знайомий стояв у неї за спиною і бозна скільки часу спостерігав. Обмацував поглядом кожен сантиметр її тіла, немов сапер у пошуках прихованої в купальнику міни. Вірі нестерпно захотілося загорнутися в рушника, який залишився на березі.

— Та й ви теж, як я бачу, — витиснула із себе усмішку, неприємно здивована зустріччю.

Тепер, у яскравому промінні сонця, що блискучою кулею сходило над морем, Віктор їй відверто не подобався. На ньому були самі лише плавки, і Віра зауважила не тільки помічене ще вчора черевце, але й надміру волохаті руки та ноги. На грудях у чоловіка буяли такі джунглі, що, здавалося, у них міг сховатися загін озброєних терористів.

— Доброго ранку! Поплаваємо?

Віктор підійшов зовсім близько, і Віра побачила, що волосся в нього стирчить навіть із носа. Ледве стримала гидливий дріж, беззахисно посміхнулася, не знаючи, що казати.

— А я плавати не вмію, — зізналася.

— Хо-хо! — він не міг повірити своєму щастю. — Як це так? Та я вас навчу за один день! Це ж треба, приїхати на море і не вміти плавати, — він стишив голос і знову з цікавістю її розглядав.

Віра відчула, як гаряча червона хвиля заливає її обличчя. Хотілося втекти від цього волохатого орангутанга, але щось тримало її на місці. Вона бачила, що подобається йому, і могла уявити, чим зазвичай закінчуються такі курортні загравання, коли навіть у старих дідів кров тут грає, як молоде кримське вино. У голові знову тенькала думка про дитину.

— Ну що ж, давайте вчитися, — вона спробувала кокетливо, як у фільмах, засміятися. Вийшло непереконливо.

Завмираючи від страху, Віра віддалася чоловічим рукам, які обережно обхопили її за талію і підштовхнули до води. Утім, страх швидко розвіявся — Віктор був на диво терплячим та делікатним учителем. Раз по раз він клав її на воду і показував, як треба рухати руками та ногами, щоб не піти на дно. Нарешті, через добрий десяток спроб, Віра змогла самостійно, без підтримки його рук, проплисти кілька метрів, насьорбавшись при цьому слізно-солоної морської води.

— Ваш перший успіх треба відсвяткувати, — він стояв перед нею