Юлія Ілюха - Неболови

легше. Пішла через крихітний парк, ховаючись у зеленій прохолоді. Тут було напівпорожньо — усе ж таки розпал робочого дня, лише пенсіонери вигулювали своїх песиків та галасували діти. Лєра зупинилась і прислухалась. Хлопчаки грали у війну. Не ту, давню і забуту, коли ролі розподілялися на «фашистів» і «наших», а в сучасну, де були «наші» і «сєпари». Миготіли засмаглі хлопчачі литки, стукотіли палиці стовбурами дерев, імітуючи автоматні черги, гупало в кущах каміння, наче падали міни.

— Міша, сєпари атакують! — заверещав пацан у червоній майці, вигулькнувши майже з-під землі біля її ніг.

Зграйка хлопців сайгаками проскочила за ним через доріжку. Загупали палки, відбиваючи чергову атаку. Лєра постояла якусь хвилину, слухаючи їх, притулившись лобом до шорсткої дубової кори. Головний біль майже вгамувався. Швидким солдатським кроком рушила з парку на вихід. Треба встигнути зібрати речі. Рюкзак у шухляді, форма в шафі, берці на балконі, шеврон у скриньці із золотом, підписаний прапор на стіні. Лєра поверталась на війну.

Жінка на полюванні

Віра прокинулась від думки, що хоче дитину. Отак, прямісінько серед ночі. Хоче дитину. Свою. Рідну. Від гостроти бажання стиснуло в грудях. Вона голосно, з присвистом видихнула обважніле повітря зі скутих легень. Опівнічний сон легеньким сивим димком випурхнув у прочинену кватирку. Згорнувшись клубочком, так, як любила спати з дитинства, — на правому боці, одна долоня під голову, друга межи коліна, — у білій із синіми квіточками ситцевій сорочці по кісточки, укрита верблюжою ковдрою, яку мама колись готувала їй «у придане», Віра лежала в темряві, прислухалася до власних відчуттів.

На кухні одноманітно крапала вода. Старий кран підтікав уже давно, проте Віра щодня зволікала з викликом сантехніка. Іноді їй снилося, що маленькі крап­лі з порослого вапном крану перетворилися на фонтануючі потоки хлорованої води, яка вже перелилася за поріг Віриного помешкання і, немов руйнівне цунамі, котилася вниз сходами, стукаючи в усі замкнені двері і проникаючи в них без дозволу, як мовчазний мокрий привид. Тоді, нажахана, вона схоплювалася на ноги і, намагаючись не здіймати шуму, щоб не розбудити маму, у темряві навшпиньки кралася на кухню, де в тьмяному світлі лампочки довго крутила кран. Той уперто вів далі свій волого-крапельний концерт без замовлення, і Віра врешті здавалася. Заглядала під мийку в пошуках слідів підтоплення, а не знайшовши їх, сідала на стільця, накритого вив’язаним зі старих капронових колготок килимком, — мама любила повторювати, що в ощадливої господині нічого не пропаде.

Як справжня радянська жінка, Вірина мати все життя вела циклічний бій з виробами панчішно-шкарпеткової промисловості: коли в найнесподіваніший момент колготки підло вибухали стрілками, мама вдома зашивала їх зі вправністю хірурга; колготки ж вичікували певний час — і знову мережилися феєрверком дрібних дірок. Екземпляри, які реанімувати було неможливо, роками зберігалися в кошику для рукоділля, аби потім відродитися в божевільних килимках. У юності Віра соромилася такої маніакальної бережливості й висловлювала свій мовчазний протест, ховаючи капронових монстрів маминої уяви в кошик з брудною білизною, якщо чекала на інститутських подруг на суботню чашку чаю з плітками. Проте з роками вона перестала звертати увагу на колготки, і килимкова епідемія вихлюпнулася за межі кухні, захопивши не тільки головну цитадель — вітальню, де реінкарновані колготи млосно вилежувалися на кріслах та дивані, а й її власну кімнату. Власне, соромитися було вже нікого — усі Вірині подруги давно повиходили заміж і тягли кожна свій віз проблем, на якому сиділи начальники, чоловіки, діти, свекри та свекрухи, тож спільне суботнє чаювання відпало, як рудимент.

Віра обережно поворухнулася на розхитаному старому дивані, від чого той ображено схлипнув усіма пружинами. Від нерухомості в неї швидко терпли руки. Районний невропатолог сказав, що виною цьому остеохондроз — хвороба літніх. Підвелась, автоматично зробила кілька рекомендованих лікарем вправ для рук та шиї. Полегшало. Навпомацки пішла на кухню через вітальню, де спала мама. З-під ковдри на дивані чулося хрокання та схлипування — акорди маминого сну. Ці звуки вже давно не заважали їй спати, а часом Віра навіть не могла склепити очей без них, прислухаючись до рухів у сусідній кімнаті.

На автоматі підкрутила кран, потім отямилась та набрала з нього води в емальований чайник, що пломенів маками. Він стиха зашипів під укусами вогню, щоб за хвилину переможно свиснути, випустивши з носика струмінь гарячої пари. Віра швидко кинулась вимикати конфорку, подумки картаючи себе за не­уважність — мама ж могла прокинутися і вкотре насварити її, як малу дитину. Хвилину прислухалася, стоячи у дверях кухні. З вітальні так само долинало нежіноче хропіння.

Заспокоївшись, запарила собі в чашці міцну каву — чайну ложку з гіркою та два шматочки цукру. Таку, що найбільше любила, але дуже рідко собі дозволяла. Усе одно до ранку заснути не зможе.

Сіла на капроновий килимок стільця, обхопивши горня долонями, майже пірнула носом у запаморочливий аромат, зробила ковток солодко-гіркого напою з присмаком хвилинного щастя. Серпневі ночі ставали не по-літньому прохолодними, і від поєднання гарячої кави та свіжого повітря з кватирки Вірине тіло під нічною сорочкою вкрилося дрібними мурашками. А може, не від цього, а від думки, яка запала їй у ліжку і міцно засіла в голові?

Із задуми знову вивів кран. Кап-кап, кап-кап. У нічній тиші ці звуки видавалися непристойно гучними, мов невидимий кінь цокав підкованими водою копитами по нікельованій мийці. Віра вкотре приречено подумала, що сантехніка викликати таки доведеться. Або «чоловіка на годину» — саме бачила недавно в газеті подібне оголошення. «Тільки для жінок! Допоможемо відремонтувати квартиру, пересунути меблі, замінити сантехніку. Якщо у вас немає чоловіка в домі — ми його гарантуємо! Дзвоніть! Служба ремонту “Чоловік на годину”». Лише уявивши, яким жалісливим поглядом ще з порога обдарував би її співробітник цієї служби, Віра одразу відкинула таку думку. Зізнаватися стороннім, що в її тридцять сім, крім довічного звання «стара діва», уже нічого не світить, було особливо прикро й соромно.

— Чого ти тут сидиш?

Віра здригнулася. Заглибившись у думки, вона й не по­мітила, як до кухні зайшла мама і тепер нависала над нею в «бабській» нічній сорочці та капцях.

— Не спиться, — відповіла просто і сьорбнула кави.

— Воно й не дивно, після того як ти каву глушиш літрами. Сама не спиш і матері не даєш. — Командний голос Віриної мами з кожним новим словом набирав нових барв, розбухаючи від образи і обурення. — Ти ж знаєш, як сторожко я сплю! Муха пролетить — я вже прокидаюся і мучуся від безсоння решту ночі. От помру, тоді пошкодуєш, що матір не жаліла, не…

— Мамо, — раптом перервала її Віра. — Я їду на море. У відпустку.

Мати схопилася за серце, мовчки гепнувшись на стільця з капроновим килимком. Віра звичним рухом накапала в склянку з водою сорок крапель валер’янки. Наелектризоване повітря різко запахло тривогою.

Ранковий Сімферополь зустрів Віру прохолодною мжичкою. Вийшовши на залізничному вокзалі із задушливого вагона, вона на хвилину підставила обличчя під мікроскопічні крапельки і рушила