Юлія Ілюха - Неболови

забувши про косметолога і перукаря, Лєра ковтала коньяк під лимончик на кухні у Юльки і одна за одною курила тонкі жіночі сигарети, струшуючи попіл у «люмінарківське» блюдце. Юлька була її подругою ще з інституту, разом вони пережили диплом, нічні клуби, алкоголь, травичку, женихів і коханців. Попільнички в Юльки не було, так само як і чоловіка з дітьми. До неї можна були завалитися о будь-якій годині дня (оскільки Юлька працювала вдома на фрилансі) чи ночі й поплакатися на паскудне життя. Утім, за останній рік це була їхня перша жива, не телефонна, зустріч.

— Що, просто так і сказала — «сєпаратістка»? На тебе? — допитувалася Юлька, жуючи посипаний цук­ром лимон.

— Так і сказала. — Лєра залпом випила чергову пор­цію коньяку.

— А ти?

— А шо я?

— Промовчала?! — Подруга не могла повірити. — А УБД-шку в їхні наглі морди сунула?

— На фіга? Думаєш, це щось змінило б?

— Блін, ти дурна, чи шо? — Юлька аж закашлялась від обурення. — Я тебе не впізнаю. Пролазити рік у крові й багнюці — і постіснятись про це сказати! Усякі уроди, які там і близько не стояли, тепер будуть колоти очі своїм «я ваєвал»», а тобі язик відсох сказати, шо ти, дєвка, була на войні і рік розгрібала все те гімно нарівні з мужиками? Що ти маєш контузію, ранєніє і настояще, не липове-куп­лене, посвідчення учасника бойових дій? — Вона так розхвилювалася, що перейшла на рідний полтавський суржик, який витравлювала з себе, відколи перебралася в столицю. — Лєрка!?

— Дві. Дві контузії, — зосереджено випускала кільця сигаретного диму. Фокус, якого навчили на фронті хлопці.

Лєра не могла пояснити Юльці, чому змовчала в метро. Та й навіть коли б якось пояснила — та б не зрозуміла. Бо вона не була там. Там, де помитися водою, а не вологими серветками, удавалось у кращому випадку раз на місяць, де щоразу від крику «Гради!» шлунок стискався і падав кудись униз, де зранку можна було пити з кимось каву, а в обід збирати докупи його розкидані вибухом рештки; де і своя, і чужа кров однаково рідка і липка, наче свіжий гречаний мед.

Два роки тому, покинута чоловіком, уже колишня банківська кар’єристка Лєра Швачка мріяла про війну. У столиці її не тримало нічого, крім болючих спогадів і порожньої квартири. Уражена Майданом, розчавлена Кримом, вона довго оббивала різні пороги, та свого домоглася — узяли в добробат, дали позивний «Барбі», автомат у руки і путівку в АТО.

З Києва війна бачилася їй у романтично-патріотичних барвах. Мріялося про призначення в житті, про геройство і красиву смерть заради Батьківщини. Лише відчувши її на собі — вибухом, пострілом, дотиком, поглядом, сміхом, — вона зрозуміла свого прадіда, який жив довго і при пам’яті, але про Другу світову не розповідав ані слова, навіть під чарчину, попри те що пройшов її від Харкова до Берліна.

Про війну, її війну, хотілося забути, як про кошмар, що наснився після перегляду голлівудського фільму жахів, але подумки вона щодня переживала її знову. Війна ранить усього один раз — але в самісіньке серце, і більше ніколи не відпускає, куди б ти не тікав. Від себе ж не втечеш. Війна назавжди залишається в тобі. Тепер ти сам і є війна. Про неї можна говорити лише зі своїми. Чужі не зрозуміють. Чужі будуть хвалитися своїми геройствами, розповідати про небувалі подвиги, а свої тихенько помовчать, сподіваючись одного дня про все забути.

Їй поки що забути не вдалося. Хоча вона старалася. Усе ж таки рік на фронті, нерви ні к бісу, треба перепочити, перезавантажитись, відформатувати жорсткий диск. «Ти ж дівчинка, твоє місце не тут, носи красиві сукні, пий капучіно, радій життю, а ми потримаємо небо для тебе», — казали побратими. Але ні регулярні візити до психолога, ні алкоголь, ні гостини в батьків, ні майже десяток перепробуваних і покинутих через кілька днів вакансій перезавантажитися не допомогли. Нічого не радувало. Мирне життя кудись вислизало з її рук, хоч як Лєра намагалася вхопити його за хвіст і повернутись із внутрішньої війни. Чи, може, то їй не залишилося в ньому місця? Відчувала себе зайвою всюди. Усе падало з рук, дратували люди, ресторани, машини, гучна музика. Для чого було все це, якщо решта країни живе своїм життям одного дня? Навіщо гинули хлопці, її хлопці? Наче коматозник, вона дивилася на світ розплющеними очима і не бачила, не впізнавала його. Настрій змінювався щохвилини. Однієї миті хотілося влитися в цей стрімкий потік, що фонтанував святом і щастям, стати його частиною, плисти разом з іншими за течією, іншої — висушити його, спалити, знищити. Ліквідувати, щоб ані крапельки, ані трісочки не залишилось.

Почувалася собою, тою справжньою і чесною, лише коли розмовляла зі своїми хлопцями. З тими, що там, і тими, що тут. З мертвими і живими. Список що перших, що других мала довгий. Ворожий, колючий, мов їжак, Київ виштовхував її, як шлунок неперетравлену їжу, і Лєра вже не мала сил із ним боротися.

Від коньяку розболілася голова. Усе ж таки дві. Дві контузії. Біль вибухами гупав у скронях і потилиці. А спочатку, одразу після повернення з АТО, вона навіть боялася спитися, бо пила щодня, щоб приспати себе і своїх демонів війни. Але виявилося, що під дією алкоголю Лєра стає агресивно-сміливою і втрачає будь-які гальма. «Або тебе вб’ють, або ти когось», — приречено сказав їй батько, коли вона «гастролювала» вдома, у Вінниці. І Лєра зав’язала, лише сьогодні от зірвалася. Дарма вона прийшла до Юльки. Хотіла поговорити, пожалітися, а ви­явилося, що сказати нема чого. Немає слів, які б хотілося вимовити. Лише вибуховий біль у черепній коробці й відчуття, що справжнє життя залишилося там, а тут лише його відлуння, неоковирна копія, що немов вийшла з рук неповнолітнього китайського майстра.

— Лєр?!

Отямилась від того, що Юлька з круглими від переляку очима торсала її за руку.

— Не лякай мене! У тебе взгляд як з фільму «Дзвінок», помниш, ми дивилися на першому курсі? Я потом ще тиждень світло вночі не виключала, так страшно було. — Юлька аж зажмурилась від спогаду. — Усе нормально?

— Юль, я піду. — Підвелася занадто швидко, аж голова закрутилася, поспіхом обняла подругу однією рукою, відновлюючи рівновагу. — Подзвоню.

У коридорі за звичкою довго шукала свої берці, тоді згадала, що прийшла в балетках.

— Лєр, тіки не пропадай, о’кей? — Юлька пильно дивилася на неї підозріло блискучими очима.

Кивнула, склала пальцями букву «О», засміялась і зачинила за собою двері. Збігла сходами.

Уже на вулиці Лєра відчула, що від спеки, болю та алкоголю її хитає, ледве не врізалася у двірничку з мітлою і впала на найближчу лавку. Раптом злякалася, що це інсульт, проказала вголос скоромовкою:

— Мене звати Лєра, я старший солдат.

Засміялась із полегшенням, ще трохи посиділа. У маленькому підвальному магазинчику купила пляшку мінералки, умила обличчя, решту вилила на голову. Стало