Юлія Ілюха - Неболови

Працювала собі в банку, дерлася нагору кар’єрною драбиною, потім несподівано вийшла заміж за начальника-метросексуала Романа Всеволодовича. Підписала шлюбний контракт, переїхала в його будинок, завела з ним собаку — усе як у людей. Зимові канікули в Австрії, літо на Корфу. Ідилія.

Роману було вже під сорок, і він хотів дітей. Двох, як годиться: хлопчика й дівчинку. А Лєра казала, що не хоче. І діти ніяк не виходили, хоч як він старався. А тоді в німецькій клініці виявили, що ні хлопчика, ні дів­чинки в Лєри не буде. Бо в Китаї вона зробила аборт після того, як її зґвалтували кілька азіатів. Закінчилася ідилія. Роман літав в Австрію і на Корфу вже з іншою. А Лєра повернулася до своєї крихітної квартири з вікном на схід сонця.

Хвиля спеки наростала. Гаряче, наче з фена, повіт­ря не рухалося, стояче, як вода в болоті. Футболка змокла та прилипла до тіла, сувора мавпа на ній засуджувала кипляче літо, а Лєра мріяла про мить, коли спуститься в прохолоду підземки. Сходи. Ще трохи — і вона внизу.

Раптом Лєра побачила його. Жебрака. Він стояв на початку довгого підземного переходу. Хтось із перехожих штовхнув її, вибачився і буркнув, мовляв, не стій на дорозі. Не зрушила з місця. Стояла, не зводячи очей. Спите обличчя, біля ніг картонна коробка з дрібними грошима. Камуфляж. «Мультик». З рукавів кітеля визирають брудні бинти. І таб­личка: «Помогите инвалиду, потерял руки в АТО».

— Де воював, братику? — Підійшла нечутно, як дика хижа кішка. Він здригнувся від несподіванки, поглядом оцінив її з голови до ніг.

— Аеропорт, Пєскі, єслі тєбє ето что-то гаваріт. Кіборг я. Адін із нємногіх спасся, кагда…

Лєра не дослухала, поспіхом перервала:

— Підрозділ? Місце дислокації? Командир?

— Дєвушка, какая разніца, вам всьо равно ето нічєго нє скажет, — відповів дещо ображено.

— Що з руками? Покажи! — схопила за рукав.

— Ей, нє трогай, убері своі рукі! Рани там! — Занервував, сховав за спину рукава з бинтами.

— Рани, кажеш? — Лєра відчувала, як всередині народжується звіряча лють, і вже ледве стримувалася. — Розмотуй бинти! Розмотуй, сука! — Вона шарпнула його за кітель, так що чоловік аж заточився.

Згори до них бігла огрядна тітка. Її велике тіло трусилося на кожній сходинці, немов драглі.

— Дєвушка, ти чого до нього причепилася? — одразу накинулась вона на Лєру. — Не бачиш, чи шо — людині погано. Не від хорошої жизні він тут стоїть… Власть про таких, як він, не думає, хай хоч люди поможуть!

— Та я за народ Украіни кров праливал, за женщін і дєтєй… — втрутився інвалід.

— Людині?! Та ви гляньте на цього аватара! [3] Руки покажи! Бинти розмотуй, сука, «ваєвал» он! З бутилкою під забором, от де він воював! — не стримуючись, вихлюпувала гнів та обурення Лєра. — Херой, б…!

Навколо них почали збиратися люди. Повітря на­електризовувалось із кожною хвилиною.

— Та що ж це робиться, люди добрі! — причитала тітка. — На рівному місці ні з того ні з сього причепилася до інваліда безрукого, воїна українського, захисника нашого від орди путінської! — Враз вона замовкла, блискавичним рухом викинула вперед руку і тицьнула дівчину пальцем: — Сєпаратістка!

Натовп завмер. Лєра шкірою відчула, як його цікавість перекидається на ворожість. Дрібні волосинки в неї на потилиці стали дибки.

— Ах ти ж сучка! — кинулася вона було на бабу, намагаючись роздряпати своїми короткими нігтями обличчя тієї.

Тітка-драглі натомість штовхнула її своїми гігантськими грудьми, так що Лєра ледве не покотилася вниз сходами, і сховалася за натовпом.

— Та покличте міліцію, хай їй розкажуть правила жизні! — запропонував інтелігентний дідок у бейсболці з написом «Baby». — Понаїхали тут сєпаратісти і встановлюють свої порядки…

— Хай він бинти розмотає, цілі в нього руки! Невже ви сліпі і не бачите, що ця баба з ним заодно? Що ніякий він не боєць АТО, а звичайний шахрай, який хоче заробити на чужому горі? — Вона знову спробувала схопити жебрака за рукав, але її руку перехопив і не відпустив м’язистий чоловік у сонцезахисних окулярах. — Невже ви не бачите… — сказала вже тихіше.

— Бачимо, що ти сепаратистка! — штовхнули в спину.

— У міліцію її здайте! Чи то пак — поліцію.

— Гражданє, нє гарячітєсь, зачєм сразу поліцию, дєвушка просто нє разобралась, — спробував хтось стати на її захист.

— Так от хай поліція і розбирається з нею! — вся увага натовпу перемкнулася з псевдобійця на Лєру.

Невдовзі справді з’явився поліцейський.

— Дівчино, у чому справа? — молоденький, невисокий, він дивився на неї знизу вгору. — Ви порушуєте громадський порядок у метро.

— Я порушую?! Це ваша справа — стежити за порядком, щоб такі, як він, не дурили довірливих людей! — кивнула в напрямку, де стояв інвалід.

Але ні його, ні тітки, яка голосніше від усіх кричала, що Лєра сепаратистка, там уже не було. Зник­ли, розчинилися, як дим від пожеж у ясному небі. Що ж, не дивно, і так зрозуміло було, що вони спільники-­подільники.

— Прошу не вказувати мені мої обов’язки, я чудово їх знаю і без вас, — ввічливо, але трохи роздратовано відповів поліцейський.

Лєра спробувала щось пояснити, та її весь час переривали і перекрикували небайдужі громадяни, які до зубного скреготу перейнялися долею зниклого безвісти в лабіринті київської підземки бійця.

— Якщо вірити вашому опису, то на цього чоловіка, який стверджує, що був на вій… в АТО, — виправився метростраж порядку, — скарги надходили вже не раз. Але оскільки особа, яку ви підозрюєте в шахрайстві, зник­ла, то…

Глядачі з натовпу знову здивовано завмерли.

— То він не цей… не герой? — не вірячи, перепитав дідок у бейсболці.

Лєра вже не слухала, що відповів коп. До смерті хотілося сигарету, підшкірно чи внутрішньовенно. Перестрибуючи через дві сходинки, вона побігла на вихід, вдихнути свіжий ковток диму і спеки. Хтось іззаду вхопив її руку. Обернулась — бліде обличчя різко контрастувало з розпашілими щоками.

— Вибач, — внизу стояв той самий качок з сонцезахисними окулярами на лобі. У його погляді читалося, що він не проти продовжити знайомство.

— Та пішов ти… — послала його незлостиво і вирвалася на вулицю.

За якісь півгодини,