Юлія Ілюха - Неболови

— Ну, Григорівно, діло зроблено, — святково промовила Ірена. — Можете тепер летіти до свого хахаля на крилах любві. А ми празнувать. Діма! Твоя киця хоче шампусіка!

Дмитро на якусь мить затримав винуватий погляд на матері, наче силкувався ухвалити якесь рішення.

— Діма! — вимогливо покликала Ірена з надр білого «ланоса», який усе ще чекав тут.

— Ну, пока, ще побачимось, — сказав скоромовкою, обійнявши Ніну на секунду.

Вона відчула, що його рука тицьнула їй у долоню якийсь папірець.

Не обертаючись, син пірнув у машину. Його довгі ноги, наче щупальця морської істоти, ніяк не хотіли вміщуватися ззаду. Ірена сиділа попереду. Нарешті він зібрався купи і затиснув себе між двома сидіннями. «Ланос» різко газонув і зірвався з місця. Ніна стояла спустошена. Одна в байдужому місті, без копійки грошей. Майже вночі. Згадала, що син щось дав їй на прощання… На долоні лежали сто гривень. Дешева дорога материнська любов.

— Давайте я викличу вам таксі, — озвався за спиною голос.

Ніна озирнулась. Нотаріус дивився на неї зі співчуттям, як дивляться на жука, котрому діти відірвали лапки.

— Якщо ваша ласка, — вона переборола перше бажання відмовитися.

— Куди вам їхати?

— На вокзал. Південний.

Поки він розмовляв по мобільному, Ніна намагалася згадати, чи ходять ще в цей час електрички. Іти їй нікуди, маршрутки так пізно до села не їздять, тож іншого виходу немає. Добре, хоч гроші є, інакше б довелося йти пішки. Таксі приїхало швидко — знову «ланос», але вже синій. Стримано подякувала нотаріусу, сіла на зад­нє сидіння. Той щось стиха сказав водію, і вони рушили. Усю дорогу Ніна просиділа, як школярка, — напружена спина-жердина, руки на колінах, із затиснутою в кулаці соткою. Коли на вокзалі хотіла розплатитися, таксист відмахнувся — мовляв, за вас уже заплатили. Пожалів, значить, її нотаріус, буває ж таке. Саму її цей факт ані здивував, ані порадував — вона лише хотіла швидше опинитися там, де знайшла спокій.

Але остання електричка поїхала годину тому.

— До ранку вже не буде, — сказала Ніні касирка.

Побрела в зал очікування. Якось перебуде цю ніч, їй не звикати. У залі пахло брудним одягом, потом і сном. Вона знайшла вільне місце, сяк-так умостилася на не­зручному дерев’яному сидінні, обхопивши себе руками, щоб зігрітися. Довго не могла задрімати, але врешті поринула в уривчастий неспокійний сон, мертвою хваткою затиснувши в руці гроші. Зранку першою ж електричкою вона поїхала до Степана.

...Він сидів у хаті за столом, підперши голову. Перед ним — повна стопка горілки і почата пляшка. Почув її кроки, спитав, не підводячи голови:

— Чого повернулась?

Одним ковтком вихилила ту стопку, наче проковтнула знахарську протиотруту від минулого життя, міцно притисла Степанову голову до грудей.

— Додому повернулась… — прошепотіла Ніна. — Додому…

Ранок почався якось занадто швидко. Лєра ще не встигла продерти очі, а телефон уже змінив квакання будильника на звуки пісні «Океану Ельзи». Дзвонили довго й вимогливо. Раз, другий, третій. Вона б відбила виклик чи навіть відповіла, але мобільний лежав занадто далеко — на столику, куди з ліжка рукою не дотягнутись, тому, зморена після безсонної ночі, Лєра лише стогнала і накривала голову подушкою. Урешті телефон замовк. Від тиші остаточно прокинулася. Спустила ноги з ліжка, потягнулася за мобільним. Майже дев’ята. Чорт! Здається, вона безнадійно запізнилася на співбесіду. На ходу натягуючи халат на голе тіло, побігла у ванну.

Під джмелине гудіння електричної зубної щітки роздивлялась у дзеркалі себе ранкову. Припухле обличчя, наче після алкогольного фестивалю, фіолетові півкола під очима, перші гусячі лапки в кутиках очей. Шкіра тьмяна, землиста й безрадісна. На лобі — сердита вертикальна зморшка. Носогубки вже чітко намітилися. І все це щастя — в неповні двадцять вісім.

Відрослі темні корені контрастували з рештою білявого волосся. Придивилась уважніше. Наче оцієї сивої волосини раніше не було… Колись Лєра намагалася їх рахувати, тепер би збилася з ліку. Час фарбуватися. Та й узагалі — щось із собою зробити. Досить себе жаліти й ходити в образі «а-ля натюрель». Трішки тюнінгу не завадить. Загалом же вона та ще краля: постава королівська, фігура спортивна й підтягнута, волосся довге, очі виразні, носик маленький, а губи великі — усе як треба. Лєра хлюпнула в обличчя холодною водою і вирішила сьогодні сходити до косметолога й перукаря. Гулять так гулять, хоч і на останні гроші! Крім того, її шанси знайти роботу об’єктивно зростуть, якщо вона з’явиться на співбесіду свіженькою красунькою, а не перезрілим опудалом.

Затягнулася сигаретою під гарячу міцну каву, обпікши піднебіння, на ходу пірнула в джинси з дірками на колінах та вільну футболку «Зе маунтін» з мавпою, яка осудливо дивилася на світ з Лєриних грудей. Волосся — у хвостик, ноги — у балетки.

— Погнали! — сказала сама собі у дзеркало.

Вулиця пахла прибитим пилом і розпеченим асфальтом. У таку спеку маршрутки перетворюються на пекельні казани, де пасажири варяться у власному соку, тому Лєра вирішила промарширувати пішки. Ішла по тінистому боці вулиці, копирсаючись у телефоні. Спроба знайти номери своїх колишніх перукарки та косметолога виявилася марною. Один не обслуговувався, за іншим відповіли, що така тут більше не працює.

Тоді Лєра вирішила просто заходити в усі салони, які траплятимуться дорогою, раптом у якомусь із них будуть вільні майстри. Але як на зло по обидва боки вулиці були лише аптеки, гастрономи та стоматології, хоча вона могла заприсягтися, що ще рік тому бачила тут кілька перукарень. Гаряча та зла, вона вперто пішла до метро, щоб під’їхати зі свого мікрорайону ближче до центру і провадити пошуки там. Невже на весь Київ не знайдеться хоча б одного салону, готового її прийняти і перетворити з мужикобаби, якою вона останнім часом себе відчувала, на колишню лялечку з обкладинки азіатської версії «Харперс Базар»?

Давно, ще на другому курсі інституту, Лєра рік працювала моделлю в Китаї. Батьки у Вінниці досі зберігали на антресолях запилені стоси журналів з незрозумілими ієрогліфами, де були доньчині фотографії. Після повернення з Піднебесної на зароблені гроші вона купила крихітну однокімнатну квартиру з вікном на схід сонця на околиці Києва і зав’язала з модельною кар’єрою. Інколи шкодувала про це, натрапляючи в глянці на дів­чат, із якими починала, — відомих, успішних, багатих, — але потім згадувала про щось своє, приховане на найвіддаленішій полиці пам’яті — і поспіхом перегортала сторінку.