Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

Тобі у вічі й сказати те, чого не можу написати в листі. Усе сталося не так, як нам гадалося. Я знаю Тебе надто добре й передбачаю, що Ти мені не відпишеш, навіть не повідомиш своєї нової адреси. Ти хочеш стати цілком іншою людиною. Я знаю: Ти зненавидів мене через те, що у відповідний день мене не було там, де я обіцяла бути. Ти гадаєш, що я зрадила тебе. Гадаєш, що мені забракло мужності.

Я часто уявляю, як Ти їдеш потягом, сидиш у купе на самоті й думаєш про мою зраду. Я вже кілька разів намагалася розшукати Тебе через Мікеля, але він сказав мені, що Ти не хочеш мати зі мною нічого спільного. Що вони Тобі набрехали, Хуліане ? Що сказали про мене? Чому Ти їм повірив?

Я розумію, що втратила Тебе. Утратила все. Але навіть тепер я не можу дозволити Тобі так просто піти, не можу дозволити забути мене. Я зла на Тебе. Я від самісінького початку знала, що рано чи пізно втрачу Тебе, бо Ти ніколи не знайдеш у мені те, що знайшла в Тобі я. Хочу, щоб Ти знав: я покохала Тебе з першого ж дня й досі кохаю — дужче, ніж будь-коли. Навіть якщо Ти цього не хочеш.

Я пишу Тобі таємно, ніхто про це не знає. Хорхе присягався: якщо побачить Тебе знову — вб’є. Мені більше не дозволяють виходити з дому; мені навіть не можна дивитися у вікно. Не думаю, що мені колись пробачать. Той, кому я довіряю, пообіцяв передати Тобі цього листа; я не називатиму імені, щоб не компрометувати цієї людини. Не знаю, чи дістанеться до Тебе цей лист. Якщо дістанеться й Ти таки вирішиш повернутися по мене, гадаю, ти вигадаєш, як це зробити. Ось Ти знов постаєш у моїй уяві; Ти їдеш потягом, і душа Твоя розбита. Ти втікаєш від нас усіх — і від себе самого... Існує так багато речей, яких я не можу тобі сказати, Хуліане! Можливо, Тобі краще й не знати про них.

Єдине, чого я бажаю, — це щоб Ти був щасливий, Хуліане. Щоб усе, чого Ти прагнеш, здійснилося. Щоб одного дня (може, мине час, і Ти таки пробачиш мені?..) Ти нарешті зрозумів, як щиро я Тебе кохала.

Завжди твоя

Пенелопа.

17

Слова Пенелопи Алдаї, які я читав та перечитував тієї ночі, доки не вивчив їх напам’ять, заповнили мою душу вщерть, і в ній більше не було місця для тієї гіркоти, що лишилася в мене після візиту інспектора Фумеро. На світанку, після безсонної ночі, я тихо вдягнувся, залишив на шухляді в передпокої записку батькові, в якій повідомляв, що маю виконати кілька доручень і повернуся до книгарні о пів на десяту, та вийшов з дому. У душі моїй і досі лунав голос, що чувся з-проміж рядків листа.

У калюжах, що залишилися після нічної мжички, відбивалися блакитні тіні світанку. Я застібнув ґудзики піджака й поквапився на Каталонську площу. Над сходами, що здіймалися з метро, кучерявилися струмені нагрітого повітря. У касі Каталонської залізниці я придбав квиток третього класу до станції Тібідабо.

Я їхав у вагоні, переповненому службовцями, служницями та чорноробами, які мали із собою загорнуті в газети бутерброди з цеглину завбільшки. Я нахилив голову до вікна; темрява тунелів дарувала заспокоєння. Потяг прямував крізь середмістя до підніжжя гори Тібідабо, яка здіймалася над Барселоною.

Коли я знов опинився на вулиці, мені здалося, наче я потрапив до іншого міста. Займалася ранкова зоря, й багряні леза світла прорізали хмари, освітлюючи фронтони вілл та маєстатичних будинків, які межували з площею Тібідабо. В імлі блакитний трамвай ліниво заповзав на гору. Я побіг за ним і встиг видертися на задню платформу, хоча кондуктор подивився на це несхвально. Дерев’яний вагон був майже пустий; нечисленні пасажири — двоє ченців та жінка у жалобі, із сірим обличчям, — погойдувалися у вагоні, напівсонні.

— Мені їхати лише до тридцять другого будинку, — сказав я кондукторові, обдаровуючи його наймилішою зі своїх усмішок.

— Мені байдуже, хоч до мису Горн, — відповів він байдуже. — Навіть слуги Христові сплатили за свій проїзд. Або платиш грошенята, або трудиш ноженята. Бачиш, навіть римується.

Узуті у сандалі, вдягнені у прості брунатні ряднини ордену францисканців, ченці закивали головами, показуючи свої рожеві квитки, щоб підтвердити слова кондуктора.

— Гаразд, я краще натруджу ноженята, — сказав я. — У мене немає ні копійки.

— Як волиш. Але зачекай до наступної зупинки. Мені не потрібні нещасні випадки у мою зміну.

Обіймаючи своєю тінню тіні дерев, трамвай повз нагору так повільно, що якби я йшов пішки, я б анітрохи не програв у швидкості. Я нишком позирав з трамвайного вікна за високі огорожі схожих на замки вілл і уявляв собі, як багато там статуй, фонтанів, стаєнь та потайних каплиць. Визирнувши з одного боку платформи, я помітив проміж дерев силует вілли «Білий чернець».

Наближаючись до рогу вулиці Романа Макаї, трамвай уповільнив хід і нарешті зупинився. Водій задзвонив своїм дзвіночком, і кондуктор кинув на мене суворий погляд.

— Давай-но, розумнику. Виходь. Будинок за номером 32 саме тут.

Я зійшов, але довго ще чув дзенькіт блакитного трамваю, аж доки він не зник в імлі.

Резиденція родини Алдаїв розташовувалася на іншому боці вулиці. Її охороняла кута сталева брама, оплетена пожовклим плющем. Поміж сталевих прутів я ледь помітив хвіртку; вона була замкнена. Над брамою, зроблені у вигляді чорних сталевих зміїв, значилися цифри 32. Я намагався розглядіти щось усередині, але побачив лише кути й арки темної башти. Слід від іржі проходив від замкової щілини просто у двері. Я став навколішки, щоб краще оглядіти подвір’я; та єдиним, що я побачив, були сплетіння рослин і обриси якогось фонтана чи басейна, увінчаного статуєю, яка здіймала руку до небес. Углибині, придивившись уважніше, я побачив сходи з мармуру, розбиті, вкриті кругляками та пожовклим листям. Слава Алдаїв, як видно, зблякла вже багато років тому. Маєток перетворився на цвинтар.

Я відійшов на кілька кроків назад і звернув за ріг, щоб подивитися на південне крило будинку. Звідси краще було видно одну з башт вілли. І тут я краєм ока помітив людину: це був невеликий на зріст чоловік у синьому комбінезоні, який вимахував великою мітлою, воюючи з пожовклим листям на тротуарі. Він теж дивився на мене — дивився з певною підозрою. Я збагнув: мабуть, він охороняє один