Люко Дашвар - Мати все

– Я вже…

Ліда вразилася.

– Ти диво, Стасе! Я обожнюю тебе. Так і зробимо?

– Ні, кохана. Готель за містом, і ми повинні бути там завтра зранку.

Ліда розсміялася, обхопила чоловіка за шию.

– Ось ти і розкрив свій сюрприз, Стасе!

– І не сподівайся! Про сюрприз я не сказав ні слова. – Задумався… Брови насупив. – А може… скажемо, що ти серйозно захворіла…

– Давай, – так безтурботно вигукнула Ліда, що Стасу стало ніяково. «Ну фігня ж! Навіщо я так? Кажуть, намовиш на себе – справді захворієш…»

Винувато провів рукою по густому Лідиному волоссю, відкинув прядку.

– О! – здивувався. – У тебе нові сережки. Камінь красивий… Синій, як твої очі. А я купив тобі сексуальну білизну. Теж синю.

– Ось ти і відкрив свій сюрприз! – розсміялася Ліда.

– Лідо, навіть не пробуй угадати. Це неможливо, – азартно всміхнувся Стас.

– Сподіваюся, не нове порно?

Стас збуджено засміявся, притягнув до себе дружину, легко вкусив за вушко:

– Ні, кохана. Жодних дисків.

«Лазурит, – аж перелякалася Ліда. – Діє…»

Тридцятого надвечір мікроавтобус «мерседес» повернувся до столиці з повним черевом пасажирів. Дід Мороз-Поспєлов утомлено дрімав, Миколка з Андрійком та Едькою прилипли до вікон, відірватися не могли – ого, як тут цікаво! Маленька Яся скрутилася біля Раї, поклала голівку на її коліна, обійняла нову ляльку, гладила блакитні кучері й шепотіла, щоб та вже заплющувала очі й спала, бо оце як не слухатиметься, не спатиме, так вовчок прибіжить, а він ох і злий!

Рая однією рукою притримувала Ясю, другою притискала до грудей шкіряний футляр із золотою любов’ю. Мучилася: навіщо послухалася красивої пані й не взяла з собою старі «мартінси»?! Хоч і з секонду, та все ж фірмá. Може, тоді красивий син пані не звернув би уваги на її спортивки, розтягнуту футболку, джинсову курточку зі шкіряним комірцем і джинсові черевики на гумовій підошві. «Хоч би ім’я її вивчити, бо мамка її і Ризоттою, і Ризеттою обзивала, а вона Іветта… Іветта Андріївна».

Іветта сиділа на передньому сидінні, поряд із водієм, усе поглядала на годинник і час від часу напружено говорила:

– Чи не можна швидше, молодий чоловіче?

«Чемна така, – подумала Рая. – Мамка би вже сто разів виматюкалася. Куди це вона так поспішає?»

– До залізничного вокзалу, – наказала Іветта, коли мікроавтобус проїхав повз монумент Батьківщини-матері.

– Ого, яка тітка! – закричав Андрійко. – І сто вогнів на неї світять!

– У неї шабля замала, – розсудливо сказав Едька.

– А де санаторій? – спитав Миколка. – Я сцяти хочу.

Водій похмуро всміхнувся, скоса глянув на Іветту:

– Зупинити? На заправці є туалет.

– Ні, – відповіла Іветта. – Ми й так запізнюємося…

Рая завмерла. Обережно торкнулася адвокатового плеча:

– Перепрошую… А малі хіба зараз від’їжджають? Не завтра?

– Поїзд на Ужгород за сорок хвилин, – позіхнув Поспєлов, здригнувся, проганяючи сон. – Усе нормально. Встигаємо.

Ох і закрутилося! Рая бігла пероном, несла на руках малу Ясю, хлопців підганяв адвокат, бо все зупинялися, тицяли пальцями на всі боки, водій тяг сумки й рюкзаки. Іветта йшла останньою, уважно спостерігала за галасливою кампанією.

– Восьмий вагон, Федоре Олександровичу! Ну куди ви?! – тільки й мовила суворо, коли адвокат оминув потрібний вагон і побіг далі.

– Ваші квитки?! Скільки дітей? Хто дорослий із дітьми їде? Ви? Швидше! Відправляємося! – провідниця їм.

Один за одним – скік, скік, скік. Рюкзаки, сумки. Поспєлов важко… Іветта стояла обіч, нервово спостерігала за метушнею. «Тільки б ніхто не згадав про прощання», – думала напружено. Ще мить і…

– Прощаємося! Проводжаючі, ви мене чуєте? – загорлала провідниця у вагон. – Прощаємося і виходимо!

Рая зблідла, ковтнула сльозу, озирнулася на красиву пані.

– А можна я?…

Поїзд здригнувся, з-під коліс – як із чайника. Вагони ляснули. По-о-оїхали!

Пасажири відсовували занавіски, махали у легковажно відчинені вікна. Біля одного вікна раптом засовалися – голови назад, до купе. Крізь темні постаті дорослих людей Рая побачила перелякане обличчя Едьки. Дерся до вікна, штовхав пасажирів ліктями. Дошкрібся.

– Раю! – закричав відчайдушно. – Колька всцявся! Яська реве. Забери нас. Ми зараз зіскочимо, Раю!

Рая стисла кулачки, побігла за вагоном.

– Гей… Та ти що?! Не стрибай! Я зараз… Едьку!

Грюк! Провідниця уже на ходу зачинила двері вагона. Вікно з Едькою, здавалося, окремо від потяга застрибало, заспішило в ніч і за мить зникло. Рая зупинилася посеред перону й заплакала.

– …У дев’ять років мені теж уперше в житті довелося самостійно, без дорослих, їхати поїздом через половину Радянського Союзу. З Казахстану до України, – почула тихий голос красивої пані. – Я кричала дужче за Едика, бо на пероні стояла сестра, яка замінила мені матір, а в Києві чекала материна сестра, яку я ніколи не бачила… Минуло зовсім небагато часу, і я зрозуміла: вони бажали мені щастя… Ціною власного. І зробили все, щоби я стала щасливою. Може, на спомин про них я так хочу, щоб і ви стали щасливими. Завтра, Раєчко, ми з тобою зателефонуємо Федору Олександровичу. Він розкаже нам, як діточки доїхали, як розмістилися, які забавки їм підготували. І не сумнівайся: завтра їм буде весело. Ти мені віриш?

– Так… – ледь чутно.

Іветта обережно обійняла дівчинку за плечі, додала оптимізму.

– Час швидко мчить, скоро повернуться…

– Я зможу їх провідати?…Коли повернуться.

– Безумовно, – упевнено збрехала Іветта. «Треба-таки спалити те кубло», – подумала. Запитала турботливо: – Втомилася?

– Та так… – прошепотіло дівча.

– Втомилася, бачу. Їдьмо, Раєчко. У нас ще багато справ…

– А ми… Ви… хіба не додому? – запитала спантеличено. – Ніч надворі.

Іветта перестала б себе поважати, якби дозволила дівчині отак, просто з Нінушиного кубла, переступити поріг її дому. Ні! Спочатку делікатна прихована санітарна обробка. А що, коли в Раї, як мінімум, воші? Не плескатися ж їй у тій самій ванні, де згодом купатиметься Платон?

– Нас чекають у салоні краси, – повідомила з демонстративним захопленням. – І це тільки мій перший подарунок тобі, Раєчко. Зустрінемо свято красивими?

– Добре… – розгубилася.

У вже зачиненому для звичайних клієнток пафосному салоні краси біля Печерського ринку на них чекали. Доглянута білявка років сорока в білосніжному халатику – сама привітність.

– Розслабтеся, юна леді, довіртеся моїм рукам.

Душова кабінка. Білявка поставила голу Раю під потік теплої води, вділа прозорі гумові рукавички і стала схожою на працівника санепідемстанції.

– Прошу! Я сама, – бентежилася дівчина, коли білявка налила на мочалку запашного рідкого мила, власноруч заходилася мити їй шию, спину, ноги.

– Ні, ні, юна леді. Дозвольте! Це моя робота, – безапеляційно. – Я ж не просто мию вас. Я готую ваше тіло до масажу на розслабляння.

Волосся, певно, теж потребувало спеціальної підготовки до того загадкового масажу, бо пані