Юліан Семенов - Третя карта

пастирів друзями католицтва? — спитав Штірліц. — А не силоміць навертати мільйони силою до чужої віри?

— Ні. Це неможливо, — лагідно, але твердо заперечив Мельник. — Православ'я зв'язане з Москвою традиціями язичества. Блок із православ'ям завжди ненадійний. Та й потім воно занадто консервативне.

— Ну, це не найстрашніше, — сказав Штірліц. — Нас повинен насторожувати радикалізм церкви, а вже з консерваторами ми якось домовимося. Чи не здається вам, що церква і на Україні і в Росії — я маю на увазі православ'я — займе нейтралістську позицію в кращому разі?

Мельник поблажливо посміхнувся:

— Пане Штірліц, коли я говорю про надійність блоку з православ'ям, то маю на увазі внутрішні розходження: візантійський вплив стоїть на перешкоді до визнання право-слав ям святості папи. Православні з нетерпінням чекають другого пришестя, вони не такі прагматики, як ми, люди Заходу. Але що стосується зовнішнього, цебто ставлення до визволення од більшовизму, тут не може бути двох думок — вони всі підуть за фюрером, всі як один.

— Я згоден із Мельником, — сказав Діц.

— Ну-ну, — гмукнув Штірліц. — Як це кажуть у слов'ян: вашими устами пити мед?

— Вашими б устами та мед пити, — виправив Мельник по-російськи. — У цьому вислові важлива умовність, мріяння, здогадливість. Вони ж мрійники, москалі, в цьому їхня трагедія. А наша трагедія в тому, що ми, прагматики за своєю природою, змушені були підкорятися їхнім рожевим, безумним мріям.

— По-моєму, — не згодився Штірліц, — головним мрійником у російській літературі був українець Гоголь.

— Гоголя не можна вважати за українця. Він писав російською і розмовляв російською. Хоч як це не прикро казати, але він не схожий на тих теперішніх українців, які продалися Москві.

У двері постукали, зазирнув один з офіцерів СС, запросив Діца до телефону.

— Як ви ставитесь до Бандери? — несподівано запитав Штірліц і зрозумів, що він добре запитав, бо Мельник на таке одверте запитання не чекав.

— Він бандит, він грабував банки, неук — тільки про себе думає, — відповів Мельник.

— Ваша відповідь передбачає доповнення: «Про націю, про всіх думаю один я, Андрій Мельник». Так чи ні?

— Ні. Про націю думає багато людей. Про мою націю найбільше уболіває паш духовний пастир Шептицький, якому це робити важче, ніж мені, бо він живе у більшовицькому Львові, а не в Кракові.

— Чи правда, що Шептицький — росіянин по крові? Мельник аж руками замахав, задихаючись од сміху.

— Боже мій, отець Шептицький — росіянин?! Звідки?! Чистісінький українець!

Штірліц коротав дні у бібліотеках — полковник Ісаєв повинен був володіти знаннями, які могли приносити реальну й швидку користь.

Перед від'їздом до генерал-губернаторства він устиг переглянути давні, пошарпані фоліанти і серед різноманітних матеріалів виявив один, як йому здалося, дуже цікавий.

Ярослав Мудрий, возвеличивши київський великокнязівський престол, дав відсіч спробам польських феодалів захопити староруські міста. Праправнук Мономаха, Роман, князь Володимиро-Волинський, створив нове Галицько-Волинське князівство Він не відкинув попередніх князів і пам'яті про них — Ростиславовичів. Він любив повторювати слова, сказані про останнього Ростиславовича Галицького — Осмомисла Ярослава: «Пишно сидів на своєму золотокованому столі, підпер гори Угорські своїми залізними полки, заступивши королеві угорському путь; зачинив Дунаю ворота, судна споряджуючи до Дунаю. Погрози твої землями течуть, одчиняючи Києву ворота…»

До нього, до Романа, праправнука Мономаха, прийшли посланці од пала Інокентія III після того, як дізналися про приєднання Києва до Галицького князівства. Папа запропонував королівську корону «самодержцю всієї Руської землі» та свій папський меч — в ім'я придбання нових земель — лише з однією умовою: переходом у католицтво.

— Чи ж такий меч Петрів у папи, — відповів Роман, оголивши свою князівську, ковану і важку зброю, — иже имать такой, то может города давати, а аз доколе имам и при бедре, не хочу куповати ино кровью, якоже отци и деды размножили землю Русскую.

Важко уявити собі дальший розвиток Серединної Європи, якби Володимир, Рязань та Київ не виявились тими форпостами, що перші зустріли навалу татаро-монгольських військ. Київ, сплюндрований навалами, став втрачати свої зв'язки з іншими руськими землями. А Володимир і Суздаль далеко, тож і санний шлях небезпечний та далекий, і головне їхнє призначення тоді було — протистояти ударові зі сходу, захистити Європу від нападу диких орд. Так, через вторгнення чужоземної сили, через збіг історичних випадковостей, що не вкладаються ні в які логічні побудови, Галицька Русь лишилася православним островом у морі католицтва.

Татаро-монгольська навала підірвала могутність і єдність руських земель. Частина староруських князівств одійшла до Литви. На північному сході стала спинатися на ноги Москва, що почала збирати руські землі. А Галицьку Русь захопили польські королі.

Руські землі були розмежовані бар'єрами політичних кордонів. Але й потому довгий час і далі зберігалася єдина староруська народність, що пережила Київську Русь. І в Південно-Західній Русі, зокрема у галицьких землях, де почався процес формування української народності, зберігалася свідомість єдності спільного походження.

Минули чотири довгі століття після загарбання Польщею галицьких земель, перш аніж руські князі Острозькі та Вишневецькі покатоличились, бо православ'я, якому служили їхні предки, позбавляло їх за нових умов того становища, що, на їхню думку, вони повинні були мати. Серед них були й галицькі шляхтичі Шептицькі, які згодом вислужили собі за вірність дому Габсбургів титул австрійських графів.

Це знав Штірліц. Тож і Мельникові не завадило б про це знати, бо граф Андрій Шептицький, митрополит львівський, нащадок галицьких шляхтичів по батькові і поляк по матері (це старанно приховувалося, питання крові — особливе питання, тут зробити хибний крок не можна — тоді не виправиш!) відіграв особливу роль у житті «вождя» ОУН-М.

Коли ще молодому Мельникові, офіцерові колишньої австро-угорської армії, що осів після розгрому Габсбургів у Львові, де панував шалений дух «польської могутності», де легіонери колишнього соціаліста Пілсудського справляли бучні бенкети національної перемоги, треба було думати про шматок хліба, він вступив у зв'язок із своїми, цебто такими самими, як і він, колишніми офіцерами Віденської монархії. Мельник знав свою силу. Він умів організовувати справу, всебічно вивчаючи її, без поспіху залучав вірних людей, розставляючи їх до «ключів», але все те було раніше, за Гмбсбургів, а потім за гетьмана, а після гетьмана за Петлюри, а тепер усе скінчилося, і він виявився ніким. Саме тоді, в години лихоліття, Мельник увійшов до УВО — Української військової організації, створеної, як і ОУН, за допомогою Берліна. Та коли берлінські військово-політичні стратеги берегли ОУН як силу далекого прицілу, то до УВО ставились, як до шлюхи — використовували як хотіли, агентури не цінували, поспішали вижати максимум, одержати всі дані військового характеру про нову європейську державу,