Юліан Семенов - Третя карта

а такий самий, як і ти, спортсмен, і ти дивишся, як вона мчить із гори, заздриш їй, а чи, навпаки, сердишся на неї за тс, що вона неправильно йде, знаючи, що зараз, через якусь мить, вона впаде. Але там і не досадно було дивитися, як падає жінка, вона добровільно взялася за нелегку справу, тож і мусить терпіти все те, що життя уготувало чоловікам.

Курт лежав на трасі і не міг поворухнутися через поламану ногу, але це попервах не лякало його. Він сподівався, що його побачать на інших схилах, ще не розуміючи, що людина в горах схожа на камінчик, тут вона ще менша, аніж на рівнині, в лісі чи у місті. Курт лежав, відчуваючи тільки біль у нозі, що сковував рухи, а потім йому запекло у спині, й він зрозумів, що куртка його задралася, вовняна білизна теж і що це сніг обпікав спину.

Курт почув хрипіння всередині й дуже злякався цього. («Господи, скоріше б задерти сорочку, відчути холод, довгий холод та хрипіння всередині, і щоб піднялась температура, і кашель стрясав мене, і в куточках рота було жовте мокротиння; і щоб сивий штандартенфюрер відправив мене до лазарету, а там є довжелезний коридор, що кінчається кам'яною стіною, — обов'язково мусить бути. Але ж коридор був, коли вони вели мене того першого дня, чому ж я тоді не… Ти тоді не мав ілюзій, Курте. Адже ти тоді ще сподівався на чудо, хіба не так? У тебе й гадки не було, що в'язниця, їхня в'язниця, отак швидко виліковує од ілюзій? Гаразд, виправдаємо тебе. Нема нічого легшого, як виправдати самого себе… хоча ні… Якщо судити по правді, то себе виправдати найважче»).

Тоді, у горах, його помітила Інгрід Боден-Граузе. Вона якраз каталася на тому крутому й капосному схилі, каталася сама, коли більшість лижників уже спустилися в долину.

Як же вона дбайливо тягла його до будиночка рятувальників, аж до пояса провалюючись у сніг! Вона підклала під нього свої лижі, а сама наділа на груди два ремені, наче кінь або тутешні вчені сенбернари. Інгрід опускалася перед ним на коліна, гладила йому обличчя, цілувала йому щоки, мокрі од сліз, шепотіла ніжні, швидкі слова, і через це він ще гостріше відчував біль, але він ставав дужчий, коли була її ніжність — чоловік реагує на ніжність інакше, ніж жінка, — він стає дужчий. Інгрід тоді змокріла, і на морозі від неї струмувала попеляста пара, тож Курт міг тоді подумати, що це принижує її вроду і жіночність.

… Через три місяці після того, як його вилікували у клініці професора Хаазе, Курт освідчився Інгрід. Вона була та, про яку він завжди мріяв, — жінка-друг, але Інгрід сказала, що в них нічого не вийде, бо він надто лагідний і молодий, «а я, — засміялася тоді вона, — потребую сили, я схиляюся перед чоловіком, обпаленим порохом, який уже знав і кохання, і розлуку, і щастя, і горе. Отака вже я дурна. Я знаю, що якийсь час нам буде дуже гарно, а потім це закінчиться, бо я бачила, як ти плакав од болю: жінка цього не прощає. Не гнівайся, любий…»

… Курт нарешті задер сорочку, вхопив зубами комір, відчув його солоний смак, піт на спині, і на лобі, і на шиї, і зрадів: холодна стіна, до якої він притулиться гарячим тілом, скоріше зробить свою справу.

«Тепер треба чекати і не дозволити собі одхилитися, коли відчую крижаний холод усередині й те, як там заворушиться щось важке, що перетворюється на кашель. Аби тільки він не викликав мене зараз на допит, господи, аби тільки він не здумав викликати мене на допит!»

«ЗРАДА МАЄ БУТИ ІНТЕЛІГЕНТНА»

Квартира гестапо, де жив Мельник, мала вигляд зовсім інший, аніж апартаменти Бандери. Тут, у чотирьох кімнатах, три з яких були суміжні, утворюючи простору анфіладу («Будинок, мабуть, купецький, — завважив Штірліц, — крамарі люблять розмах і простір»), раз за разом деренчали телефони, відповідали на дзвінки співробітники СС, відповідали німецькою мовою, а біля великого польового телефону, зв'язаного, очевидно, з армійськими штабами, чергував молоденький фельдфебель з косими висками; напахчений, з тоненьким, немов нитка, проділом у білявому волоссі.

Перший, хто привітав Штірліца, одділившись від групи офіцерів СС, був оберштурмбанфюрер Діц. Разом з ним і Фохтом Штірліц працював два місяці тому в Загребі, коли Берлін і Рим — кожен по-своєму — привели до влади «поглавника усташів» Анте Павеліча. Діц і Фохт тоді «підставились» — кожен по-своєму. Вони знали, що підставились Штірліпу: через них загинув підполковник югославського генштабу Косорич, на якого ставили в абвері, — він був агентом Канаріса. І Діц, і Фохт чекали кари, вони спершу були певні, що Штірліц проінформував, однак після того, як нічого в їхньому житті не змінилося, кожен із них притаївся, чекаючи — вони були певні, що Штірліц натомість вимагатиме чогось. Однак він не вимагав. Саме це й лякало.

— Здрастуйте, мій дорогий Штірліц, — промовив Діц з удаваною гостинністю і щирістю. — З волі фюрера ми знову зустрілися у слов'янському місті.

— Краків нічим не гірший од Загреба, — відповів Штірліц. — Радий бачити вас, друже.

— Ми чекали на вас уранці.

— Були інші справи.

— З вами Омельченко?

— Так. Ви знайомі?

— Зустрічалися. — Обличчя Діца набуло звичайного добродушного виразу, за яким угадувалося гордовите усвідомлення власної значимості. — З ким це він? А-а, з льотчиками — з підлеглими друга його шефа…

— І все ви знаєте, Діц, — зіхтнув Штірліц. — Нудно вам жити з отаким знанням всього, всіх і вся.

— Ходімо, я познайомлю вас з керівником, — запропонував Діц, — ми одвели йому найтихішу кімнату.

… Мельник сидів у кріслі, коло вікна, ноги його були вкриті товстим шотландським пледом; він неквапно читав книжку, акуратно підкреслюючи гостро підструганим олівцем рядки й абзаци.

— Ішіас, пробачте, — пояснив він Штірліцу, слабо потиснувши йому руку м'якими, гарячими пальцями. — Досить п'ять хвилин постояти на протязі — і зразу ж вибуваю з гри. Прикро, але що вдієш.

— Зате апарат працює чітко, — завважив Штірліц. — Вийти з гри — це означає подати у відставку. Просто, мабуть, гидке почуття: коли всі готуються до головного, сидіти за літературою…

— Це не література, — відповів Мельник. Розмовляв він, на відміну од Бандери, співучо, повільно, нав'язуючи співрозмовникові свою, дещо ліниву манеру розмови. — Це «Апологетика». Я заново вивчаю православне тлумачення різниці між церквами. Вони дуже наївно обстоюють свою єдиність та істинність. Це буде складне питання на Україні: навернення до католицизму тридцяти мільйонів нещасних…

— Можливо, краще зробити православних