Юліан Семенов - Третя карта

бути, — зневажливо примружившись, відповів Бандера. — У раді зібрано перевірених борців.

— Я не одержував інформації про створення ради, пане Бандеро, — суворо заперечив Штірліц. — Однак я дізнався про це тут, у Кракові, од чужих нам людей.

«Не ти, а Омельченко, — зразу ж збагнув Бандера. — Він зустрічався з Романом Шухевичем і Лебедем, а ті через душевність свою бовкнули!»

— Мої люди нічого не приховують од представників СД та німецького командування, — промовив Бандера.

— Будемо сподіватися, що це так, — сказав Штірліц, зручніше вмощуючись у кріслі. — Очевидно, ви створили раду, щоб заздалегідь провести вододіл між вами та українським комітетом на чолі з паном Кубієвичем?

— При чому тут Кубієвич? — Бандера знизав плечима. — Він маріонетка в руках у Мельника.

— Це не моя прерогатива, — зразу ж одрізав Штірліц. — Я хочу запитати вас, пане Бандеро: як ви собі мислите співробітництво з гетьманом? Він поза вашими чварами з Мельником, проте і його люди не увійшли до ради.

— Ти що ж, — крізь зуби сказав Бандера Омельченкові, — не міг із цим питанням сам прийти? Обов'язково треба було білизну вивертати?

— Ти дивно говориш, Стефане, — Омельченко назвав Бандеру на польський кшталт. — Я — це я, але гетьман до тебе з цим проханням не звертатиметься.

— Це питання обговорювалося в міністерстві доктора Розенберга. Ми консультувалися, — збрехав Бандера, і Штірліц зауважив, що «вождь» знає про створення нового міністерства східних територій, яке було вищим секретом рейху. — Я вважав, що гетьманові у Берліні легше домовитися з Розенбергом, аніж мені тут із його представниками.

— Ви маєте на увазі оберштурмбанфюрера Фохт»? — запитав Штірліц.

— Саме його.

— Важко з ним працювати?

— Він розумна, прониклива людина, але йому здається, і що він знає українську проблему краще, ніж я та мої люди.

— А в чому суть проблеми? — запитав Штірліц. — Сформулюйте.

— По-моєму, це ясно. Створення дружньої Німеччині, сильної України, спроможної провадити збройну боротьбу проти Совєтів.

— Це висновок. Але не проблема, — сказав Штірліц. — Та й потім — ви певні, що Німеччині на даному етапі вигідно мати у своєму тилу Україну, а не територію? Ту, де розміщені військові з'єднання, де випікають для війська хліб і влаштовують лазарети для поранених?

— Пробачте, але я вже досить широко обговорював цю проблему, — настирливо повторив Бандера. — З панами із відомства доктора Розенберга.

«Чого ж ти про армію мовчиш, сучий сину? — подумав Штірліц. — Чого ж ти все на Розенберга звалюєш?»

— Доктор Розенберг, — вступив Омельченко, — справді падає цьому питанню великого значення. Гетьман зустрічався з його референтами двічі.

Бандера насупився, жовна стали гострі — от-от розірвуть тонку шкіру на щоках.

— Я не зовсім розумію предмет розмови, панове, — мовив він. — Як на мене, то все достатньою мірою узгоджено й вивірено… Ви, — він важко глянув на Штірліца, — цікавитесь подробицями у зв'язку з якимись обставинами, що заново відкрились? Тоді я хотів би почути, якими саме.

— Я представляю розвідку, пане Бандеро. Політичну розвідку рейху. Деталями займаються служба безпеки й гестапо. Мене цікавить, яким ви мислите собі німецький тил на Україні? Німецьким, окупаційним тилом чи тилом українським, із своїм управлінням?

— Я мислю собі німецький тил монолітом, який створимо ми, — знову збрехав Бандера, і Штірліц зрозумів, чому він збрехав йому.

Ця людина не могла думати ні про що інше, окрім своєї ролі в процесі, у будь-якому процесі, тож йому було цілком байдуже все інше, — німецьке, українське чи яке завгодно інше.

Зрозумівши, що Бандера збрехав йому, Штірліц заговорив про подробиці, дав Омельченкові вести розмову. Домовляючись про кандидатів од гетьмана, «політик» кокетливо відмовлявся од місця, запропонованого йому в раді, а Штірліц, слухаючи їхнє швидке торохтіння, думав про розкладку сил, що поступово йому відкривалася, і про те, як ці сили зіткнути — можливо, це хоч трішки допоможе його Батьківщині.

Потім, не бажаючи заважати Омельченкові виконати головну частину його завдання, Штірліц попросив дозволу ознайомитися з новими розвідданими з України та й вийшов до іншої кімнати…

«Центр.

Із розмов з німецькими керівниками націоналістів, прикріплених до них гестапо та абвером (Оберлендер, Херцнер, Рейзер), одержав повторні підтвердження про остаточну дату початку війни — 22 червня.

Юстас».

КУРТ ШТРАММ (III)

Курт нестерпно довго, уже в сотий раз крутив головою в непроглядній темряві. («Я звик до такої пітьми, тож світло зараз видавалося б мені насиллям, подібно до отієї постійної темряви, що була спочатку. А ще, кажуть, людина довго звикає до нових умов. Та воно як їх пропонувати: Німеччина, приміром, за рік звикла. Поганий приклад заразливу силу має, тепер багато кому в світі закортить навчитися отак само народ муштрувати, як фюрер»). Він крутив головою та й думав, який смішний вигляд він має зараз, коли б хтось міг стежити за ним, але в цих «мішках» навіть вічка у дверях немає, бо арештант ані сісти, ані лягти, ані встати не може — він весь час напівстоїть.

Курт, мов одержимий, крутив головою: йому треба було цим рухом одночасно з поштовхом у спину взятими у наручники кистями підняти сорочку так, щоб ухопити її зубами й задрати. Тоді він притулиться голою спиною до мокрої холодної стіни, од якої досі, підкоряючись інстинкту, він намагався одсовуватись, щоб утворилася маленька повітряна прокладка. Тепер, якщо він задере сорочку, то втисне своє тіло у мокрий кам'яний холод і чекатиме, аж поки заклякне всередині. Він пам'ятав це відчуття з того часу, коли катався в Альпах і на крутому повороті його ліву лижу занесло на камінь, що виріс зненацька з-під снігу, бо сонце того дня було особливо жарке і розтопило снігову кору. Курт перекинувся через голову, гепнувся на спину й почув у собі дзвін, мовби розбилася скляна, богемська, важка карафа, а тоді запала тиша, особливо лунка після того, як розбивають улюблену бабусину карафу, залазячи без дозволу до буфета ввечері, коли батьки пішли до театру.

Він лежав тоді й відчував, як холод поволі входить у нього. Він не міг ані звестися, ані поворухнутися через поламану ногу. Траса була нова, та й вечоріло вже, тож ніхто з лижників не катався тут, бо час було вже приймати душ i відпочивати перед тим, як іти до бару пити аж до ранку «перно» — біле, немов ота вода, у якій розведено зубний порошок, танцювати вальс-бостон або танго, відчуваючи поруч свою подругу, котра вдень здається іншою тому, що її обличчя приховують величезні жовті окуляри, на тіло натягнута товста куртка, а руки в хутряних рукавичках. До того ж на трасі вона і не подруга тобі,