Брем Стокер - Граф Дракула

гаразд, і не знаходив нічого особливого; потім завивання припинилося. Близько дванадцятої я знову вийшов оглянути сад, перш ніж піти спати. Але коли я підійшов до клітки Берсикра, то знайшов грати зламаними, а клітку порожньою. Оце все, що я достеменно знаю.

— Ніхто більше нічого не бачив?

— Один із сторожів повертався близько того часу додому з вечірки і бачив якогось великого сірого собаку, що перескочив через паркан саду. Принаймні, він так говорив, але я цьому мало вірю. Я особисто думаю, що це в голові у нього гула вечірка.

— Скажіть, містере Білдер, чи можете ви чим-небудь вмотивувати втечу вовка? — запитав я, даючи йому ще монету.

— На мою думку, вовк ховається де-небудь поблизу. Якийсь садівник сказав, що бачив вовка, що мчав галопом на північ швидше за коня; але я йому не вірю, оскільки, як ви й самі знаєте, вовки не можуть мчати галопом, так само як і собаки — вони не так влаштовані. Це тільки в казках вовк такий шикарний звір: там, коли він шаленіє або що-небудь гризе і здається страшнішим, ніж насправді, — він здатний, зчиняючи диявольський гармидер, знищувати все, що йому трапиться. Але насправді вовк, слава Богу, звичайна маленька тварина; собака, наприклад, удвічі розумніший і сміливіший і вчетверо войовничіший за нього. А цей тим паче не здатний ані до боротьби, ані до самозахисту; більше схоже на те, що він ховається де-небудь за парком і тремтить від страху, і якщо він про щось думає, то тільки про те, де б йому дістати поїсти; або, може, він потрапив тепер у який-небудь двір і сидить десь у вугільному підвалі. Якщо в нього немає їжі, йому доведеться піти її шукати, і тоді він може натрапити на лавку якого-небудь м'ясника. Якщо ж він не знайде лавки м'ясника і якась нянька, прогулюючись зі своїм солдатом, залишить дитину без нагляду в колясці, — ну, тоді я не буду здивований якщо в результаті одним хлопчиком стане менше. Ось і все.

У цей момент хтось підбіг до вікна, і обличчя містера Білдера від здивування витягнулося удвічі проти своєї натуральної величини.

— Господи! — вигукнув він, — чи не старий Берсикр повернувся додому?

Він підійшов до дверей і відчинив їх. Це здалося мені абсолютно зайвим. Я завжди думав, що дикий звір виглядає добре тільки тоді, коли між ним і нами знаходиться дуже міцна перешкода; життєвий досвід швидше посилив, ніж послабив цю думку. Але врешті-решт у всьому важлива звичка, оскільки Білдеру і його дружині присутність вовка була так само байдужа, як для мене присутність собаки.

Вся ця сцена виглядала сумішшю комедії і драми. Той самий злий вовк, який протягом цілої половини дня паралізував увесь Лондон і примусив усіх дітей тремтіти від страху, стояв перед нами, ніби грішник, який кається, і його прийняли і приголубили, наче лукавого блудного сина. Старий Білдер уважно, з ніжною дбайливістю оглянув його; коли він закінчив огляд, то сказав:

— Ну ось, так я й знав, що бідний звір вскочить у яку-небудь халепу; чи не говорив я цього весь час? Подивіться, вся його голова порізана і повна скалок скла. Це неподобство, що людям дозволяють обсипати стіни огорож склянками пляшок! Ось до чого це призводить! Ходи-но сюди, Берсикре.

Він узяв вовка, замкнув його в клітці, дав йому шматок м'яса завбільшки з добре теля і урвав свою розповідь.

Я теж припиняю своє оповідання. Ось єдині відомості, які мені вдалося дістати про дивну втечу вовка із Зоологічного саду.

Щоденник лікаря Сьюарда

17 вересня.

Після обіду я був зайнятий прибиранням книг, які, завдяки тому, що я відволікався сторонніми справами і мені часто доводилося відвідувати Люсі, опинилися в жахливому безладді; раптом мої двері відчинилися, і до кімнати увірвався мій пацієнт із обличчям, абсолютно спотвореним від гніву і збудження. Я був уражений як громом, оскільки це небувалий випадок, щоб пацієнт із власної волі приходив до кабінету лікаря без сторожів. Він ішов просто на мене, не кажучи ні слова. У нього в руці був столовий ніж; помітивши, на яку небезпеку я наражаюся, я намагався стояти так, щоб між нами весь час був стіл. Незважаючи на це, він виявився спритнішим і дужчим, ніж я чекав, і досить серйозно порізав мені руку. Але раніше, ніж він встиг ударити мене вдруге, я оговтався — і він уже борсався на підлозі, лежачи на спині. З моєї руки кров струменіла, і на килимі утворилася маленька калюжка. Бачачи, що мій приятель не схильний повторювати спробу, я зайнявся перев'язуванням руки, причому весь час спостерігав за розпростертою фігурою. Коли ж прибігли служники і звернули на нього увагу, від його заняття нас аж занудило. Він лежав на животі і вилизував, як собака, кров, що витекла з моєї руки. Його легко приборкали, і він, на мій подив, абсолютно спокійно пішов із служками, повторюючи при цьому без кінця: «Кров — це життя, кров — це життя…»

Я не можу більше втрачати кров; я поклав дуже багато здоров'я останнім часом, та й тривалість хвороби Люсі з її жахливими фазисами[16] чимало позначається на мені. Я дуже схвильований і втомився, і мені потрібен спокій, спокій, спокій. На щастя, Ван Хелзінк не кликав мене сьогодні, отже, я можу не позбавляти себе відпочинку; сьогодні мені важко було б обійтися без нього.

Телеграма від Ван Хелзінка, Антверпен,

Сьюарду, Карфакс

(Через непозначення країни вручена на 24 години пізніше)

17 вересня.

Ночуйте в Хіллінгемі. Якщо не можете весь час вартувати, то часто відвідуйте, стежте, щоб квіти були на місці. Будьте уважні. Буду у вас, щойно приїду. Ван Хелзінк.

Щоденник лікаря Сьюарда

18 вересня.

Виїхав до Лондона.

Від телеграми Ван Хелзінка я впадаю у відчай. Цілу ніч втрачено, а я з гіркого досвіду знаю, що може статися за ніч. Звичайно, можливо, що все склалося добре, але один Бог знає, що могло статися. Мабуть, якась жахлива доля панує над нами, бо все повстало проти нас і заважає нам, як би ми не старалися. Візьму з собою цей циліндр, тоді зможу закінчити запис на фонографі Люсі.

Меморандум, залишений Люсі Вестенр

17 вересня.

Уночі. Я пишу це і залишаю відкритим, щоб ніхто про мене не турбувався. Ось точний запис того, що сталося цієї ночі. Я відчуваю, що вмираю від слабкості, у мене ледве вистачає сил, щоб писати,