Брем Стокер - Граф Дракула

Я лягла спати, як завжди, заздалегідь подбавши про те, щоб квіти лежали там, куди велів їх покласти лікар Ван Хелзінк, і незабаром заснула.

Мене розбудило лопотіння крил об вікно, знайоме з того часу, як я ходила уві сні на кручі в Уайтбі. Я не злякалася, але мені дуже хотілося, щоб лікар Сьюард був у сусідній кімнаті. Лікар Ван Хелзінк говорив, що він буде — тоді я змогла б покликати його. Я прагнула заснути, але не могла.

Тут мене знову охопив колишній страх перед сном, і я вирішила пильнувати. Підступна сонливість нападала на мене саме тоді, коли я боялася заснути, тому, налякана самотністю, я відчинила двері та гукнула: «Чи є хтось?» Відповіді не дочекалася. Я боялася розбудити матір і знову зачинила двері. Потім я почула в кущах якесь виття, неначе собаче, тільки нижче і глухіше. Я підійшла до вікна і визирнула, але нічого не побачила, окрім великого кажана, який, мабуть, бився своїми крилами об вікно. Тоді я знову лягла в ліжко, але вирішила не спати. Незабаром двері мої відкрилися, до мене зазирнула мати; помітивши за моїми рухами, що я не сплю, вона ввійшла, підсіла до мене і ніжно сказала:

— Я дуже стурбована, люба, і прийшла подивитися, як твоє здоров'я.

Я боялася, що вона застудиться, сидячи так, і сказала їй, щоб вона лягла зі мною спати, і вона лягла до мене в ліжко; але вона не зняла свого халата, тому що вирішила пробути в мене недовго і піти спати до себе.

Коли ми лежали обнявшися, знову почувся стукіт і лопотіння крил об вікно. Вона здригнулася злегка, злякалася і запитала: «Що це таке?» Я намагалася її заспокоїти, нарешті мені це вдалося, і вона тихо лежала; але я чула, як сильно билося її серце. Трохи згодом знову почулося глухе завивання в кущах, і незабаром вслід за цим пролунав тріск у вікні, і безліч розбитих скалок посипалися на підлогу. Вітер, що увірвався, розкрив штору, і в отворі з'явилася голова великого худого вовка. Мати в страсі скрикнула, підвелася на ліжку, хапаючись за все, що траплялося їй під руку. Між іншим, вона схопилася і за вінок із квітів, який лікар Хелзінк велів мені носити навколо шиї, і зірвала його з мене. Протягом декількох секунд вона сиділа і, тремтячи від страху, показувала на вовка; потім впала навзнак, як уражена блискавкою, і, падаючи, так вдарила мене по голові, що на мить кімната і все інше закрутилося переді мною. Я втупилася у вікно, вовк раптом зник, і мені здалося, що цілі міріади мошок разом із вітром увірвалися до кімнати крізь розбите вікно і почали кружляти і крутитися, як той стовп пилу, який, за описом мандрівників, утворюється з піску в пустелі під час самуму[17]. Я пробувала поворушити рукою, але перебувала під впливом якогось чаклунства, і крім того, тіло моєї дорогої, нещасної матері, яке, здавалося, вже хололо, оскільки її серце перестало битися, тиснуло на мене своєю вагою, і я на деякий час знепритомніла.

Ці миті не здавалися мені довгими, але було дуже страшно; нарешті я знову отямилася. Десь поблизу пролунав дзвоник на проїжджій дорозі; всі сусідські собаки завили; і в кущах, неначе зовсім близько, заспівав соловей. Я була абсолютно приголомшена і розбита від страждань, від страху і слабкості, але спів солов'я здавався мені голосом моєї покійної матері, що повернулася, аби втішити мене. Звуки, здається, розбудили і покоївок, оскільки я чула чалапання їхніх босих ніг біля моїх дверей. Я покликала їх, нони увійшли, і коли побачили, що сталося і хто лежить у моєму ліжку, голосно скрикнули. Вітер увірвався в розбите вікно, і двері відчинилися. Вони зняли з мене тіло моєї дорогої матері та поклали його, покривши простирадлом, на ліжко, як тільки я встала. Вони всі були до такої міри перелякані й засмучені, що я веліла їм піти до їдальні і випити по склянці вина. Двері на мить відчинилися і потім знову закрилися. Дівчата скрикнули, і мені здалося, що хтось увійшов до їдальні; а я поклала всі квіти, які тільки у мене були, на груди моєї дорогої матері. Тут я пригадала, що лікар Ван Хелзінк говорив мені, але я не хотіла їх більше чіпати та крім того вирішила, що одна з покоївок посидить тепер разом зі мною. Я дуже дивувалася, чому дівчата так довго не поверталися. Я покликала їх, але ніхто не відповів, тому сама пішла до їдальні подивитися, що з ними.

Моє серце завмерло, коли я побачила, що сталося. Всі четверо лежали безпорадно на підлозі, важко дихаючи. До половини наповнена карафа з хересом стояла на столі, але якийсь дивний, дикий запах виходив звідти. Мені це здалося підозрілим, і я оглянула карафу — пахне опієм; поглянувши на буфет, я побачила, що пляшка, з якої лікар давав ліки моїй матері, була порожня. Що мені робити? Що мені робити? Я не можу її покинути, бо я сама, а покоївки сплять, кимось отруєні. Сама зі смертю! Я боюся зайти туди, бо чую глухе завивання вовка крізь розбите вікно…

Повітря повне комашні, що літає і крутиться, а вогники в очах вовка світяться якимось синім тьмяним вогнем. Що мені робити? Хай береже мене Бог від усякого нещастя цієї ночі! Я заховаю папір у себе на грудях, де його знайдуть, якщо мене доведеться переносити. Моя мати померла! Час і мені! Прощавай, любий Артуре, якщо я не переживу цієї ночі! Хай береже вас Бог, дорогі, хай допоможе Він мені!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Щоденник лікаря Сьюарда

18 вересня.

Негайно після одержання телеграми я поїхав у Хіллінгем і дістався туди рано-вранці. Залишивши свій кеб біля воріт, я пішов дорогою. Я обережно постукав і подзвонив якомога тихіше, оскільки боявся потривожити Люсі або її матір і сподівався, що розбуджу тільки слуг. Але ніхто не вийшов, і я знову постукав і подзвонив; знову немає відповіді. Я проклинав лінь покоївок, які в таку пізню годину валялися в ліжку, оскільки була вже десята година, і нетерпляче постукав і подзвонив ще раз, але відповіді не було. Досі я звинувачував тільки слуг, але тепер мене почав охоплювати жах.

Я не знав, чим спричинене це дивне мовчання: чи відчаєм перед невблаганністю долі, що міцно стягувала нас, чи тим, що переді мною дім смерті, куди