Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— Безумовно.

— От я вам і відповів. Вашій сестрі нічого не загрожуватиме. Доти, звичайно, поки ви будете робити те, що вам велить обов'язок людини, яка вболіває за німців.

— Ви погрожуєте мені?

— Я попереджаю вас. Якщо ви будете поводитись інакше — я нічого не зможу зробити для того, щоб урятувати вас і вашу сестру.

— Коли все це має відбутися?

— Скоро. І останнє: хто б не питав вас про нашу розмову…

— Я мовчатиму.

— Навіть коли вас питатимуть про це під тортурами?

— Я мовчатиму.

— Хочу вам вірити…

— Хто з нас двох зараз більше ризикує?

— Як вам здається?

— Мені здається, що більше ризикуєте ви.

— Правильно.

— Ви щиро хочете знайти мир для німців?

— Так.

— Ви недавно прийшли до цієї думки: дати мир людям?

— Та як вам сказати, — мовив Штірліц, — нелегко відповісти до кінця чесно, пасторе. І чим чесніше я відповім, тим більшим брехуном справді я можу вам здатися.

— В чому буде полягати моя місія, конкретніше? Я ж не вмію викрадати документи і стріляти з-за рогу…

— По-перше, — посміхнувся Штірліц, — цього недовго навчитися. А по-друге, я не вимагаю від вас, щоб ви вміли стріляти з-за рогу. Ви скажете своїм друзям, що Гіммлер через такого чи такого свого представника — ім'я я вам назву пізніше — провокує Захід. Ви поясните, що ця чи інша довірена особа Гіммлера не може хотіти миру, ви доведете своїм друзям, що ця людина — провокатор, позбавлена впливу й поваги навіть у СС. Ви скажете, що вести переговори з такою людиною не тільки безглуздо, але й смішно… Ви ще раз повторите їм, що це безумство — йти на переговори з СС, з Гіммлером, скажете їм, що переговори треба вести з іншими людьми, і ви назвете їм серйозні імена сильних і розумних людей… Але це — потім.

Перед тим як піти, він запитав:

— Крім вашої прислуги, в домі нікого нема?

— Прислуги теж немає вдома, вона поїхала до родичів у село.

— Можна оглянути дім?

— Будь ласка…

Штірліц зійшов на другий поверх і подивився з-за завіски на вулицю: центральна алея невеличкого містечка проглядалася звідси вся — від початку й до кінця. На алеї нікого не було.

Через півгодини Штірліц приїхав у бар «Мехіко»: там він призначив побачення своєму агентові, який займався питаннями збереження таємниці «зброї відплати». Штірліц хотів утішити шефа гестапо — хай завтра послухає розмову. Це буде гарна розмова розумного нацистського розвідника з розумним нацистським ученим: після арешту гестапівцями спеціаліста з атомної фізики Рунге Штірліц не забував часом підстрахувати себе — і неабияк, а докладно і всебічно.

8.3.1945 (09 годин 32 хвилини)

— Доброго ранку, фрау Кін… Як наші справи? Як маленький?

— Спасибі, мій пане. Тепер він уже не кричить, і я заспокоїлась. Я боялася, що через мою контузію в нього щось сталося з голосом. Лікарі оглянули його: начебто все гаразд.

— Ну й слава богу! Бідолашні діти… Такі страждання для крихіток, які тільки-но вступають у світ… У цей грізний світ… А в мене для вас новини…

— Хороші?

— У наш час усі новини погані, але для вас вони скоріш хороші, ніж погані.

— Спасибі, — відповіла Кет. — Я ніколи не забуду вашої доброти.

— Скажіть, будь ласка, як ваша голова, ще болить?

— Уже краще. Хоч не так уже паморочиться в голові і немає отих виснажливих приступів, млосної нудоти.

— Це симптоми струсу мозку.

— Так. Якби не моя грива, то хлопчика не було б на світі… Грива прийняла на себе перший удар цієї сталевої балки…

— У вас не грива. У вас розкішне волосся… Я любувався ним, коли був тут перший раз. Ви користувалися якимись особливими шампунями?

— Так. Дядя присилав нам із Швеції іранську хну і хороші американські шампуні.

Кет усе зрозуміла. Вона перебрала в пам'яті питання, які ставив перед нею «пан із страхової компанії». Версія дяді із Стокгольма була надійною й перевіреною. Вона придумала кілька версій про чемодан. Вона знала, що це — найважче запитання, і вона постарається уникнути його сьогодні, скаже, що зовсім хвора. Вона вирішила подивитися на «страхового агента» в ділі. Шведський дядя — це найлегше. Хай це буде взаємним екзаменом. Головне — почати першою, подивитися, як він буде поводитись.

— До речі, про вашого дядечка… В нього є телефон у Стокгольмі?

— Чоловік ніколи не дзвонив туди.

Вона ще не вірила, що Ервіна вже немає на світі. Вона просто не могла повірити в це. Після першої істерики, коли вона, здригаючись, гірко плакала, стара санітарка сказала:

— Не треба, люба… В мене так було з сином. Я теж думала, що загинув, а він лежав у госпіталі. А тепер стрибає без ноги, зате дома, в армію його не взяли, тепер житиме.

Кет захотілося зразу ж, негайно, послати записку Штірліцу, в якій попросити його дізнатися, що з Ервіном, але вона зрозуміла: робити цього аж ніяк не можна, хоча без зв'язку з Штірліцом їй не обійтися. Тому вона змушувала себе думати про те, як розумно зв'язатися з Штірліцом, який знайде Ервіна в госпіталі, і все буде гаразд, і маленький гулятиме з Ервіном по Москві, коли все це кінчиться, і настане тепле бабине літо з золотим павутинням у повітрі, і берези будуть жовті-жовті, високі, чисті…

— Фірма, — вів далі чоловік, — допоможе вам поговорити по телефону з вашим дядьком, як тільки лікарі дозволять вам підводитись. Знаєте, ці шведи — нейтрали, вони багаті, і обов'язок вашого дяді — допомогти вам. Ви дасте йому послухати в трубку, як кричить маленький, і в нього серце тьохне. Тепер ось що… Я домовився з керівництвом нашої компанії, що ми вам дамо першу допомогу цими днями, не чекаючи, поки перевірятимуть загальну суму вашої страховки. Але нам потрібні імена двох гарантів.

— Кого?

— Двох людей, які гарантували б… пробачте мені, але я лише чиновник, не сердьтесь, які підтвердили б вашу чесність. Ще раз прошу зрозуміти мене правильно…

— Ну, хто ж дасть таку гарантію?

— Невже у вас немає друзів?

— Таких? Ні, таких немає.

— Ну, добре. А знайомі у вас є? Просто знайомі, які підтвердили б нам, що знали вашого чоловіка.

— Знають, — поправила Кет.

— Він живий?!

— Так.

— Де він? Він був тут?

Кет заперечливо похитала головою:

— Ні. Він у якомусь госпіталі. Я вірю, що він живий.

— Я шукав.

— У всіх госпіталях?

— Так.

— І у військових також?

— Чому ви думаєте, що він міг потрапити у військовий госпіталь?

— Він інвалід війни… Офіцер… Він же був