Френсіс Ходжсон Бернетт - Таємний сад

— Гм, я й не знала про горб, — здивовано вимовила доглядальниця. — Мені він ніколи не признавався. Я б йому відразу сказала: спина в нього рівна, нічого там нема, навіть прищика! Хіба що слабка, бо з ліжка не вилазить. Часом навіть на диван не хоче переходити.

Колін хапнув ротом повітря й обернувся до неї.

— Ви… ви певні? — вимовив він, дивлячись їй у вічі.

— Так, сер, — ствердила доглядальниця.

— Ну, зрозумів?! — вигукнула Мері, набравши у груди повітря.

Колін повільно опустився на подушку — і з очей знову потекли сльози. Але ці сльози приносили йому полегшення. Врешті хлопець повернув голову до доглядальниці і з надією спитав:

— Ви… ви думаєте… я зможу… я буду жити? — вимовив він.

І доглядальниця, проста жінка, майже дослівно повторила те, що сказав знаменитий лондонський лікар:

— Сер, якщо ви перестанете себе доводити до істерики, якщо будете виконувати те, що кажуть, і якомога більше часу проводити на свіжому повітрі, то з вами все буде гаразд, я певна.

Колін зм’як. Він поволі обвів поглядом кімнату, ніби вперше її побачив, тоді витягнув руку і простягнув Мері. Дівчинка підняла очі — і потиснула її. Вони помирилися.

— Мері… я… я піду з тобою гуляти, якщо… — тут Колін вчасно спам’ятався, бо хотів сказати «…якщо знайдеш потаємний сад», і завершив: —…якщо Дікен забере мене звідси на візку. Я так хочу побачити Дікена, і лисеня, і ворону…

Доглядальниця перестелила ліжко, поправила подушку, тоді принесла гарячого бульйону для Коліна і для Мері. Діти зі смаком його випили, бо після всіх подій в обох прокинувся голод. Місіс Медлок і Марта, побачивши, що в кімнаті нарешті настав спокій, тихенько вислизнули у коридор. Доглядальниця також радо пішла б за ними. Молоду жінку змагав сон — вона раз-у-раз позіхала, позираючи на Мері. Дівчинка тим часом присунула кріселко ближче до ліжка і гладила Коліна по руці.

— Йти спати, дитино, — сказала їй доглядальниця. — Сподіваюся, він скоро засне, тоді і я ляжу в сусідній кімнаті. Йди.

Мері нахилилася над Коліном.

— Хочеш, заспіваю тобі колискову, якої навчилася від няні? — пошепки спитала вона.

Хлопець легенько стиснув її долоню.

— Заспівай, будь ласка! — попрохав він. — Тоді я відразу засну.

— Я його заколишу, — звернулася Мері до доглядальниці. — Можете йти, якщо хочете.

— Добре, — втішилася та, — але якщо за пів години він не засне, то покличеш мене.

— Гаразд, — відказала Мері.

Як тільки доглядальниця зачинила за собою двері, Колін сказав Мері:

— Ти знаєш, я мало не обмовився, але вчасно спинився. Слухай, я вже геть засинаю, але хочу спитати… Ти казала, що маєш цікаві новини. Може… може, ти знайшла потаємний сад? — з надією вимовив він.

Мері глянула на його худеньке личко, червоні запухлі очі — і її серце геть розтануло.

— Так, здається, я знаю, як туди потрапити, — проказала вона. — Спи, а завтра тобі все розкажу.

Колін аж затремтів від хвилювання.

— Ох, Мері, Мері! — вимовив він. — Я відчуваю: коли потраплю туди, то житиму довго-довго! А може, замість колискової, опишеш мені, як ти його уявляєш? Пам’ятаєш, як тоді, коли мене знайшла? Тоді я відразу засну.

— Добре, — відповіла Мері. — Заплющ очі.

І Мері тихенько розповідала, погладжуючи його по руці:

— Певно, там усе зазеленіло… зацвіли підсніжники, крокуси, нарциси… і сад ожив… бо ж весна, весна… Малинівка знайшла собі пару… і будує гніздо… А скоро зацвітуть яблуні… і сливи… і персики… і троянди… Їх буде багато-багато… ціле море… море квітів… Уявляєш? — спитала вона, зазираючи йому в очі.

Та Колін вже спав.

Розділ 18

«Не тре' марнувати часу!»

Після тієї бурхливої ночі Мері не змогла прийти вдосвіта у сад, як домовлялася з Дікеном. Дівчинка проспала. Прокинулася лише коли Марта принесла сніданок. Від неї Мері довідалася, що у Коліна зранку з’явилася гарячка.

— Бо ті істерики все ся тим закінчують, — похитала головою дівчина. — Як ото вимотав себе дорешти, то хіба може бути інакше?

Почувши це, Мері відклала ложку.

— Гм, а ти його як миленького втихомирила. Тілько дивився тобі в рот. То ж тре’! Я ще такого не бачила. Ми вже так ся бояли, так ся бояли… А ти прийшла і відразу дала з ним раду. Знаєш, наша мама все каже: як дітям нічо’ не дозволяти — зле, а як все дозволяти — ще гірше. А ти його причарувала, не інакше! Він просто пропадає за тобою. Слухай, як я ото виходила від нього, він каже: «Марто, будь ласка, попроси Мері, щоб вона до мене прийшла, добре?» Чуєш? «Будь ласка» і «попроси»! Та він зроду нікого не просив, тільки кричав і наказував! То що, підеш? — спитала далі Марта.

— Не знаю, взагалі я збиралася бігти до Дікена, — завагалася Мері. — Ні, спочатку таки піду до Коліна і скажу йому… я знаю, що йому сказати, — раптом пожвавилась дівчинка.

Мері вдяглася і пішла до хлопця. Колін лежав у ліжку, блідий, знесилений, тільки очі світилися. Побачивши, що Мері вбрана у пальтечко і капелюшок, він лише сумно зітхнув, а вголос сказав:

— Знаєш, я дуже тішуся, що ти прийшла, справді. У мене так болить голова, і все тіло ниє. А ти… ти кудись зібралася?

Мері підійшла ближче і схилилася над ліжком.

— Коліне, я довго не буду, — спокійно сказала вона. — Зараз іду до Дікена — він від ранку чекає, але скоро повернуся. Коліне, зрозумій: це… це пов’язано з потаємним садом.

Обличчя хлопця вмить проясніло, навіть з’явився легкий рум’янець.

— Ох, невже?! — вигукнув він. — Слухай, він мені цілу ніч снився, наш сад. Ти розповідала, що там, певно, все зазеленіло, і мені снилося, ніби стою посеред саду… листя шелестить… пташки співають… Гаразд, я лежатиму й уявлятиму собі, що там діється, а ти біжи.

Через п’ять хвилин Мері вже була у саду з Дікеном. Лисеня і ворона, звісно, крутилися побіч, але на цей раз хлопець привів зі собою іще двох приручених білок.

— Нині зрана я приїхав на поні, — сказав він. — То файний молодий жеребець… називає’ся Брикса. А тих ото двох приніс у кишенях. Ота ся називає Гострозубка, а ота — Вуханька.

Лишень білки почули свої імена, відразу стрибнули хлопцеві на плечі: Гострозубка на праве, а Вуханька на ліве.

Мері і Дікен сіли під деревом, лисеня скрутилося калачиком побіч, Смолька вмостилася на гілці, а Гострозубка і Вуханька крутилися біля Мері — обнюхували, знайомилися. Мері ще якусь мить