Френсіс Ходжсон Бернетт - Таємний сад

з цікавістю спостерігала за звірятами, а тоді стала розповідати Дікенові, що відбулося в будинку після того, як вони попрощалися, і чому не змогла прийти у сад зранку. Дікен широко відкрив очі і стурбовано нахмурився. Дівчинка бачила, що йому страшенно шкода Коліна. Коли Мері закінчила, хлопець підняв голову, поглянув на небо і схвильовано вимовив:

— Диви, Мері, ми ту’ собі сидимо і чуєм, як пташки співають, дивимся, як листочки ся розпускають… Як приходить весна, то здає’ся, ніби цілий світ оживає. А як воно все пахне! — глибоко втягнув своїм кирпатим носом повітря. — А той, бідака, лежить закритий у кімнаті і світа Божого не бачить. Ото і лізуть в голову всякі страхіття, ото і кричить ночами. А якби ми ’го сюди витягли… най подиви’ся, най послухає, подихає повітрям, най погріє’ся на соненьку, то і страхи десь ся подінуть. Слухай, Мері, нам не тре’ марнувати часу. Тре’ вже за то ся брати.

Коли Дікен хвилювався або чимсь дуже захоплювався, то у нього сильніше пробивалася йоркширська говірка. Взагалі він намагався слідкувати за своєю мовою, щоб Мері могла ліпше його розуміти. Проте дівчинці так сподобалася Дікенова говірка, що вона і сама перейшла на неї.

— Ая’, мусим ся спішити, — серйозно вимовила дівчинка, хитнувши головою. Це означало: «Так, звісно, нам треба поспішати».

Дікен широко усміхнувся: ще б пак, ця маленька панянка намагається говорити по-йоркширському! Хлопець відвернувся, аби не збити Мері з думки.

— Зара’ я тобі скажу, що нам тре’ зробити, — вела вона далі. — Ти дуже ся сподобав Колінові. Він х’тів тебе зобачити, а ще х’тів ся запізнати зі Смолькою і Капітаном. Як ся верну до нього, то спитаю, чи можна, аби ти прийшов вже взавтра зрана… і привів своїх звірят… І тоді… як ту’ вже все зазеленіє і зачне цвісти… то візьмем його у візок і вивезем надвір… і все йому ту’ покажем.

Мері аж запишалася. Так багато вона ще ніколи не говорила по-йоркширському. Тепер, коли вона завершила, Дікен дав собі волю й усміхнувся від вуха до вуха.

— Дуже файно в тебе виходить, справді. Знаєш що? Поговори троха по-йоркширськи з Коліном — то його напевно розвеселить. А як він ся посміє, то його ніяка хвороба не годна буде взяти, то я тобі кажу, — весело промовив Дікен. — Наша мама все каже: як хто сміє’ся бодай пів години на день, то такому ані тиф не страшний.

— Ну, то я вже нині з ним побалакаю, — засміялася у відповідь Мері.

Дівчинка не дуже хотіла повертатися в будинок — у саду було так гарно, а тут іще білки її обступили, мовби не бажаючи відпускати: Гострозубка вчепилася за поділ плаття, а Вуханька стала на задніх лапках і не давала пройти. Але ж її чекав Колін… Мері ще раз обвела поглядом сад, попрощалася з Дікеном і попрямувала до хвіртки.

Тільки-но вона увійшла до кімнати, Колін втягнув носом повітря — зовсім так само, як Дікен.

— Чим ти пахнеш? — здивовано спитав хлопець. — Що це за пахощі? Вони якісь такі… прохолодні… і п’янкі нараз.

— То запах пустища, і трави, і квітів, — усміхнулася Мері. — Я сиділа під деревом — разом з Дікеном, і Капітаном, і Смолькою, і Гострозубкою, і Вуханькою, ото пальтечко і пахне. Знаєш, як соненько пригріє, то надворі так ся робить файно, все цвіте, все пахне.

Колін здивовано глянув на неї, а тоді засміявся.

— Ого, як ти говориш! Я ще такого від тебе не чув, — вимовив крізь сміх.

— То я з тобою по-йоркширському балакаю, — з гордощами пояснила Мері. — Ну певно, я ще не потрафлю так файно говорити, як Дікен і Марта, але, видиш, троха пробую. Тілько не кажи, що не розумієш! Ти ж сам йоркширець, ту’ народжений! Ох, диви, і ані дрібки сорому, тілько ся сміє!

І вони обоє так зареготали, що їх було чутно на цілий коридор. Місіс Медлок вирішила перевірити, що там у них коїться. Але як тільки прочинила двері, її зустрів новий вибух сміху, і вона розгублено позадкувала у коридор.

— Та-ак! — вражено протягнула жінка. — Якби мені хто сказав — не повірила би! — і повернулася до себе.

А діти не могли наговоритися. Спершу Мері розповіла Коліну про Капітана і Смольку, потім додала, що на цей раз Дікен приніс у кишенях ще Гострозубку і Вуханьку, а далі описала, як вона знайомилася з коником Бриксою:

— Знаєш, Брикса чекав у ліску за маєтком — він там собі пасся. Дікен взяв мене зі собою, щоб я його побачила. То от скажу тобі: дарма, що Брикса маленький — він такий міцний, що ого-го! А грива в нього така буйна, що аж нависає на очі. Він собі пасся, бо з трави бере силу — так каже Дікен, а коли тільки зачув його, то підняв голову і радісно заіржав. Слухай, що було далі: Брикса підбіг до Дікена і поклав йому голову на плече. Дікен погладив його і щось прошепотів йому на вухо. І тоді — не повіриш! — Брикса подав мені переднє копито! То він так вітався. А потім ще тицьнувся мордочкою мені у щоку, уявляєш?!

Колін слухав як заворожений.

— А він справді розуміє все, що йому каже Дікен? — захоплено спитав він.

— Аякже, я сама бачила, — впевнено заявила Мері. — Знаєш, Дікен каже, що коли когось любиш, то й будеш його розуміти.

Колін замовк і перевів погляд на стелю. Мері бачила: хлопець про щось думає.

— Я так хотів би подружитися зі звірятами, — врешті промовив він. — У мене зовсім нема друзів. Ні серед звірят, ні серед людей. Зрештою, я не люблю людей.

— А я? Хоч зі мною ти дружиш? — усміхнулася Мері.

— З тобою — звісно, — відповів він. — Дивно, але ти мені відразу сподобалася.

— Може, тому, що я така сама вперта? — весело глянула на нього Мері. — Мені це Бен Везерстаф казав: мовляв, яке їхало, таке здибало — про себе і про мене. А ти також на нього схожий, коли набурмосений. Ото трійця дібралася! — зареготала дівчинка. — Але ні, я вже не така злюка, відколи подружилася з малинівкою і Дікеном, — додала наостанок.

— То ти також нікого не любила? — підвівся на подушці Колін.

— Яке там любила: я всім суперечила, стояла на своєму, а в Індії навіть могла ляпасів надавати слугам, — чесно відповіла Мері. — Знаєш, якби я тут не зустріла старого Бена, малинівку і Дікена, то й тобі б