Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

— Важливо. Але я кохаю його. Я не знаю, що воно буде і як. Я просто мусила тобі про це розповісти.

Степан знову погукав офіціантку, оплатив рахунок, встав і пішов до виходу. У дверях він обернувся й сказав:

— Ага, ось що я хотів тобі сказати, якщо це тебе цікавить: я повертаюся до армії. Сьогодні був у військкоматі, подав заяву, щоби мене поновили, зважаючи на ситуацію. Ти знаєш, як мене знайти. Я завжди тебе кохатиму. І завжди на тебе чекатиму. Прощавай!

Двері за Степаном зачинилися. Його кава залишилася на столі неторкнута. Ніка, відвернувшись від столу, тихо плакала, піднісши руку із серветкою до очей.

* * *

5 березня 2014 року. Бельбек. Крим

Перших березневих днів усе було скінчено. Росія виграла бліцкриг у Криму без жодного пострілу… через неявку супротивника. Усі українські військові бази, частини, порти й аеродроми в Криму були захоплені або оточені й блоковані тисячами російських військових.

Аеропорт «Бельбек» поряд із Севастополем було захоплено ще 28 лютого. Близько двох рот озброєних до зубів російських десантників оточили аеропорт, потім роззброїли з десяток охоронців, зайшли на його територію й захопили диспетчерську, а заразом і сорок дев’ять винищувачів Міг-29 та чотири навчальних літаки Л-39. Майже половина з цих літаків були справні й сяк-так обслуговувалися, але в небо цього дня жоден із них не злетів. Велике свято відзначали не вони.

Українці за тривогою зібралися на своїй базі за кілометр від захопленого аеропорту й чекали наказу. Ніхто з них не був озброєний. Уся зброя так і перебувала в ці дні в зачиненій та опечатаній збройовій кімнаті, наче не було жодного вторгнення, а всі ці «зелені» чоловічки, натикані по всьому півострову, були якимись манекенами, мішенями для навчань, які так і не почалися.

«Важко в навчанні, легко в бою», — казав російський генералісимус Олександр Суворов. Зараз ця неспростовна мудрість не була й не могла бути застосованою. Ані в першій, ані в другій частині постулату.

Дивні й ганебні, хоч як подивися, кримські події наочно продемонстрували цілковиту неготовність української армії до захисту Батьківщини, якій вона присягала. У лютому й березні Путін, якби схотів, міг би дійти до Києва й завоювати більшу чистину території «братнього» сусіда без жодного пострілу.

Української армії в найпримітивнішому значенні слова не існувало як такої. По всій країні в старих, іще радянських казармах, що розвалювалися на очах, як безхатьки, животіли якісь звироднілі офіцери — без знань, умінь і найменших навичок. У них не було навіть нормальної форми, вже не кажучи про зарплату та вишкіл.

Найстарші офіцери роками продавали те, що погано лежало, погано стояло, погано висіло, погано їздило, погано літало й погано стріляло, тобто — все, бо нічого гарного в убогої пострадянської армії не було й бути не могло. Менш старші офіцери крали та пропивали все, що залишалося від найстарших, а також свою зарплату, коли і якщо вони її отримували на великі свята.

Середні й молодші офіцери намагалися якось служити. Але було незрозуміло, кому й навіщо. Сварилися, пили й усе одно вдавали, що служать.

Солдати взагалі були якимось плебсом, бидлом у драному шматті, що віддалено нагадувало військову форму. Від самого початку своєї незалежності, покірливо віддавши ракети з ядерними боєголовками Росії під липові гарантії світової спільноти, Україна ставилася до своєї армії як до дорослого дитятка-потвори.

Його незручно було здати ні до дитячого будинку, ні до психушки, і треба було якщо вже не озброювати, не вдягати й нічого не навчати, то хоч якось годувати. Армія нікому не була потрібна — ні уряду, ні народу, ні самим військовим, як вони вже соромилися себе називати.

Перед тим як дати злочинний наказ про військове вторгнення, Путін, безумовно, був чудово поінформований щодо того, у якому стані перебуває вся ця неприбрана, драна й жебрацька маса «людей без рушниць». На що й робився розрахунок.

Олексій, однак, допускав, що в разі спротиву Путін був готовий навіть до масового кровопролиття в Криму. Судячи з того, що всі ці роки відбувалося в самій Росії, її незмінного лідера не зупинило б ніщо, тим більше кров своїх і чужих людей.

У Криму обійшлося. Українці здалися без бою. Офіцери й солдати масово переходили на бік ворога, наслідуючи приклад найстарших воєначальників, включно з командувачем військово-морських сил.

Жоден офіцер у Криму не наважився дотриматися статуту й віддати наказ відкрити вогонь по загарбниках, не кажучи вже про те, щоби пустити собі кулю в лоб, як у «Білій гвардії» Михайла Булгакова. Для цього була потрібна офіцерська честь — поняття, на жаль, давно забуте в тому цілком здеградованому середовищі.

У військовій частині в Бельбеку такого наказу ніхто не віддав, але дезертирства й відкритої зради теж не було. Солдати й офіцери сиділи, оточені у своїй частині, і чекали наказу з Києва. Віддати його не було кому, і тоді командир віддав команду — чи не найдивнішу в історії світових війн. Він вивів особовий склад за ворота, вручив їм прапор України й знамено полку та повів до аеродрому, особисто очоливши цю дивну колону військовополонених з їхніми власними прапорами, що гордо майоріли на сухому кримському вітрі.

Спочатку дорогу їм перегородили «зелені чоловічки» на «Тиграх» із кулеметами, готові стріляти. Командир «зелених» зв’язався по рації зі своїм старшим начальником, аби розповісти про унікальний розвиток подій, що вимагав наказу згори. Розмова була приблизно така:

— Ці лохи-хохли без зброї вишикувалися в колону. Чоловік шістдесят, не менше. Ніхто не озброєний, сам перевіряв. Вони зі своїми знаменами, як на параді.

— Ти впевнений, що без зброї?

— Особисто перевірив.

— Пропусти їх, нехай марширують. Ми їх тут зустрінемо. Може, вони своїм лайнерам хочуть шасі підкачати.

Обидва весело розсміялися з жарту, і командир «зелених» наказав своїм розступитися й пропустити «парад лузерів».

Колонна йшла вгору порожньою дорогою, супроводжувана десятками журналістів. Прапори майоріли. Картинка була чудова. Наочний безмежний героїзм. Усі чекали розв’язки. Чогось на кшталт «кривавої неділі».

Коли дивну процесію метрів за сто до воріт аеропорту остаточно зупинили озброєні до зубів «зелені», з-за спин російських військових вийшов якийсь не дуже військовий у камуфляжі — такий зазвичай носять охоронці речових ринків. Він мав на голові незмінний атрибут антуражу — чорну вовняну балаклаву.

«Маска» обмінялася короткими фразами з командиром прибулого війська й знову сховалася за спинами «зелених». Командир частини повідомив, що його люди хочуть пройти на територію аеродрому для «щоденного обслуговування літаків відповідно до регламенту». Ото й усе.

Між тим Олексій уважно озирнувся. Він