Любава Олійник - Рута. Та, що вірить в кохання, Любава Олійник

Її слова мали логіку, від якої ставало моторошно. Я згадала перший поцілунок з Світозаром біля потічка. Тоді я відчула перші прояви Реї. Те, що я обпекла його вогнем, було не моїм бажанням, а її. Вона злякалася за мене, тому що її досвід з чоловіком був гірким, і боялася, що історія повториться.

Проте, наша розмова була напрочуд продуктивною і внесла крихітну ясність у моє подальше розуміння себе. Наче після довгої грози сонце пробилося крізь хмари, освітлюючи шлях.

— Дякую, Жѝво, — я піднялася і міцно обійняла жінку, яка за цей час мені стала як старша сестра, якої у мене ніколи не було. Її тепло і підтримка були неоціненними.

— Руто, твоя щирість і відвертість мене приємно вразила. Не думала, що у свої вісімнадцять ти виявишся настільки глибокою і мудрою. Ти наче древня душа в молодому тілі.

— Мені майже дев’ятнадцять, — я мимоволі закотила очі і ми розсміялися, проганяючи подалі сумні і важкі думки, які нависали над нами, мов чорні хмари. Відчула, як важкий тягар зник з моїх плечей.

— Ходімо на навчання, магія чекає… Сьогодні ми будемо розмовляти з вітром, водою, вогнем та флорою — промовила Жива з хитрою посмішкою, і я відчула, як магія вабить мене у свої обійми, обіцяючи нові відкриття та незвідані таємниці. Світ навколо заграв новими фарбами, наповнюючись дивовижними звуками та запахами. Магія була всюди, потрібно було лише навчитися її бачити та відчувати.