Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

Гантя сховав під плащ повісті для панянок.

— Мушу купити шефові бензину та гасу. Шеф каже, що знову його люди чіпляються: «Ну, коли вже до вас пожежники завітають? Чи скоро у вас переоблік?».

— Яке щастя, що я наперед купила собі місце на цвинтарі в Ольшанах! Це таке щастя піти в неділю на цвинтар, стати над своєю могилкою і помріяти, як то спокійно буде мені лежатися… Жодних хлопів, жодних паперів, жодних християн. Хутчіше б уже до тої землі дістатися! — тужливо зітхнула Марженка.

***

Увійшовши до корчми, Гантя мовчки поклав повісті для підростаючих панянок на шинквас і роззирнувся. Один відвідувач уже заплатив і, відходячи, покувікував з утіхи, інший барабанив по цинковому окуттю й замилувано стежив, як корчмарка, прискаливши око до світла, наливає ром, третій втупився в повний келишок, якийсь час уважно вивчав його, поки нарешті не закинув рвучко голову догори і не виплюснув трунок собі просто в горлянку.

Корчмарка згорнула книжки і за шинквасом жадібно пробігла очима по назвах. Звела голову і вперше від самого ранку всміхнулася.

— Що, вип'ємо, дорогенький? — спитала й наповнила келишок ромом, — А дуже воно захоплююче?

— Ще й як! — відказав Гантя.

— Самі читали?

— Оту «Долю Маґди» ще не читав, і «Скинутих кайданів» теж ні, але «Туга барона» — це буде самий цімес, якраз для чутливого вашого серденька, — мовив Гантя і вклонився.

— Не витримаю! До вечора не витримаю! — заявила корчмарка. — Розкажіть мені бодай трохи.

Гантя зробив у повітрі такий жест, мовби цокався з нею келишком, і почав оповідати:

— На замку панувала тиша… була погідна, тепла ніч. Більма відчинила двері на терасу… «Пане бароне!» — злякано скрикнула вона…

— Дорогенький, я нагодую вас сьогодні обідом, гаразд?

— Гаразд. Отже, Вільма закричала: «Зачекайте, пане бароне! Те, що ви сказали, не гідне вас, прошу не забувати, що у вас є дружина, а я тільки проста вбога дівчина!». Але барон перед нею вклякнув. «Вільмо, кохання не завадить честі, а навпаки! Мусиш, мусиш бути моєю!» Моє шанування панові радникові! Ну і що, все по-старому?… — загукав Гантя в бік лисого чоловіка, котрий саме цмулив великий келих рому. Після чого пояснив:

— Кажу вам, людоньки! Ми удвох перемогли навіть антабус!..

Гантя з захватом дивився на голомозого, котрий зовсім не втішився з цієї зустрічі, і продовжував галайкати на цілу корчму:

— Я і ось пан радник обвели довкола пальця пана Мислівечка разом із тим його умовним рефлексом проти алкоголю. На всіх пацієнтів діяло безвідмовно — всі блювали, тільки ми обидва ні. Я і пан радник. Ми удвох перемогли науку. То була звитяга духу над матерією! Правда, пане раднику?

Але радник аніскілечки не зрадів. Найрадше скочив би крізь стіну.

— Розрахуйте, — бовкнув похмуро.

— Дві великі порції і дві малі, так? — проштрикнула його поглядом шинкарка.

— Г-гм, — промимрив пан радник, поклав дві десятки і, пригнічений вищезгаданою звитягою над паном Мислівечком, вийшов на вулицю.

— Ну, і що було далі? — не тямилася з цікавості корчмарка.

— Пані баронеса їх заскочила: «Вільмо, вночі і в тім ото вбранні ви приймаєте візити жонатих мужчин? А я ж так вам довіряла!» — Гантя бавився порожнім келишком. Допіру коли корчмарка його наповнила, він докінчив: — «Отже, барон — ваш коханець?».

— Гей ти, хлопче! — раптом гукнув він якогось п’яничку. — Ти викапаний Еді Поло.

— Може бути, — згодився той, — але сідай коло мене і називай мене Дьодьо. Я від учора на пляшці. Бо в мене переживання. Жінка мене обманула.

— О, хай тобі! Я би зараз у хаті судний день зробив. Ти католик?

— Аякже.

— Ну, то мусиш своїй бабі дати науку, що головою світу є Господь Бог, а відразу після нього — муж. Далі йдуть усі християни, а в самому хвості плентається жона. Тиха і покірна.

— О, і я собі так міркую. Дав би не знати що, аби хоч трохи пустилася берега! Але вона сидить у хаті, плете светри, отже, негідник тільки я! — пияцюра показав на себе й повів далі: — 3 якими ідеалами йшов я до вівтаря! Боже! Які я мав ідеали! Мріяв, що жінка знайде собі якогось жевжика, а я спершу вивільню одну руку, далі другу, і знову буду вільний, мов птаха, як то було колись.

— Еге, не повелося тобі, — визнав Гантя і вернувся до шинквасу, помітивши, що корчмарка манить його пальчиком.

— Як же воно скінчилося? — нашорошилась вона.

— З тимво?… — кивнув на пияка, що хотів, аби його кликали Дьодьо.

— Той уже п’яний, як коров’ячий хвіст, але що ж було далі з бароном?

— Нє, нє! Навіть не просіть, нє! — підняв дві руки Гантя. — Не можу цього розповісти. Ще, чого доброго, ви з собою щось зробите. Страшне нещастя!

Налила йому рому.

— Розкажіть, дорогенький! — канючила вона. — Я вже дещо пережила. Двох чоловіків поховала.

— Воно й видно! Я відразу бачу, що маю справу з дамою, — сказав Гантя, підносячи повний келишок. — Ну, ще трохи вам розповім, але далі ні слова. В останньому розділі баронеса каже до вмираючої: «Ах Вільмо, щира ти душа, тільки зараз я збагнула, яку офіру склала ти, отруївшись задля мого подружнього щастя!».

Корчмарка, котра поховала вже двох чоловіків і пережила так багацько, дивилася у вікно і не заважала сльозам капати на свій плисовий фартушок. Навіть Гантя шморгав носом.

— Небавом Вільма померла, а над замком забамкали упокійні дзвони… — він витер сльози рукавом і вихилив келишок.

Пияк, що пив без просипу від самого ранку, раптом радісно загукав:

— Люди, якого сина я маю! Погляньте на мене! Чи знаєте ви, яке то щастя мати такого сина, як мій? Він чемпійон серед юнаків з дзюдо. Погляньте на мене, шляк би вас трафив! Чи я не здоровий хлоп, га?

Гантя помацав його м’язи і визнав:

— Ще тверді, мов камінь.

— Ну, а тепер слухайте про моє щастя! — вигукнув пияк. — Отже, у неділю вранці дивлюся, як мій син миється. Завше виступав у легкій вазі.Тут я й кажу так ото зі сміхом: «Ану, синунцю, спробуй зі мною матч-реванш». А синочок файно, ґречно каже по-австріяцькому: «Як татусько собі того бажають, то дуже прошу, можете спробувати». Через велику до мене повагу звертається в третій особі. Беру я розгін, а