Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 17

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай. Сон був тривожним і уривчастим — уривки слів, тіні на стінах, голоси, які кликали мене з темряви. У кімнаті було тихо, навіть надто. Академія прокидалась повільно, але атмосфера відрізнялась від звичної. Щось у повітрі — чи то напруга, чи передчуття — змушувало шкіру поколювати.

Я повільно одягнулась, зібрала волосся й вийшла в коридор. Біля входу в головну залу стояли двоє охоронців, щось обговорюючи між собою. Один з них кинув на мене короткий погляд — той самий, що я вже бачила не раз за останні дні. Цей погляд змішував цікавість, презирство і зловтіху.

— Ну як там наш ректорський улюбленець? — буркнув один з них, коли я проходила повз.

Я зупинилась. Не повністю, лише на мить, але досить, щоб почути ще шепіт:

— Кажуть, не просто так її в кабінеті бачили. І взагалі, цікаво, чим вона його зачепила?

Я змусила себе зробити крок. Потім ще один. Іще. Як машина. Не озираючись.

Хоча всередині мене вирувала буря. Гнів. Сором. Безпомічність.

Коли я вийшла надвір, перший світанковий промінь упав мені на обличчя, і я вдихнула глибоко, ніби намагаючись змити з себе всі ці чутки, погляди, отруйні слова.

— Ти добре виглядаєш, — пролунав знайомий голос позаду.

Я повернулась — це була Міла. Вона тримала в руках каву й, як завжди, виглядала свіжою, ніби її зовсім не торкались останні події.

— Дякую, — відповіла я.

— Ігноруй їх, — тихо додала вона, ставши поруч. — Вони не знають тебе. А якби знали — боялись би.

Я посміхнулась, щиро. Міла була однією з небагатьох, хто залишився поруч, хто не задавав зайвих питань.

— Ректор Нолан досі не повернувся? — обережно спитала вона.

Я похитала головою.

— І не відповідає. Він… сказав мені не приходити більше. Що це не професійно.

Міла зітхнула.

— Він боїться. Не за себе. За тебе. Це видно. Ти сама бачиш, як швидко люди розуміють неправильно те, що між вами.

Я мовчала. Бо в глибині душі мені теж так здавалося. Але було боляче, що він просто зник. Наче нічого не було.

Раптом над нами пролунав гул — магічний дрон пролетів над головами, розпорошуючи якусь світлу пилюку. Міла підняла голову.

— Перевірка енергій. Кажуть, після нападу вчора все пильнують.

Я кивнула, втупившись у небо. Там, де щойно зник дрон, мені здалося, що промайнув знайомий силует. Високий. З темним плащем.

— Це він? — прошепотіла я, майже не вірячи сама собі.

— Хто? — перепитала Міла, озираючись.

Але я вже бігла вперед, спускаючись сходами, минаючи інших студентів, що дивились на мене з цікавістю. Серце стукало в грудях, і кожен крок луною віддавався в голові. Я не знала, що скажу, якщо це справді він. Але я мусила дізнатись.

— Нолан! — гукнула я, коли опинилась біля великої арки в саду.

Він стояв, обернувшись спиною, але коли почув голос, зупинився. Повільно розвернувся.

— Ви знову перейшли на «ти», студентко, — мовив він, і в його голосі бриніла знайома іронія.

— А ви знову з’явились, як привид, — відповіла я, наблизившись. — І знову не відповідаєте на питання.

— Бо деякі питання краще залишити без відповідей, — сказав він і пильно подивився на мене.

Ми мовчали. Він — з напруженим поглядом, я — з тремтінням в пальцях.

— Ви боїтесь? — нарешті запитала я.

— За вас? — Нолан зробив паузу. — Дуже.

І цього разу я не відійшла. Не сховала погляд. Бо знала: ця розмова — лише початок. І почуття, які зароджувались у нас обох, вже не можна було ігнорувати. Навіть якщо весь світ був проти.
— Дуже, — повторив він тихіше, відвертаючи погляд. — Коли я дізнався про напад… Це було схоже на внутрішній вибух. Вперше за довгий час я не міг думати холодно. Я просто уявив, що з тобою могло щось трапитись, і…

Він змовк, зціпивши щелепи, ніби сам себе зупинив. Я вперше бачила його таким. Відкритим. Справжнім. У його очах більше не було тієї холодної бездоганності, якою він прикривався перед усіма. Переді мною — теж.

— Нолане… — обережно прошепотіла я. — Тоді чому ти… чому ти мене відштовхнув?

Він усміхнувся, але сумно.

— Бо боявся, що якщо буду поруч — тебе зачеплять ще сильніше. Я ректор, Ясемін. Я мушу бути прикладом, авторитетом, тінню без обличчя. А коли ти поруч, я… я забуваю, ким я маю бути.

— А ким ти хочеш бути? — мій голос був ледь чутним, але кожне слово било у повітрі, як струмінь живої води.

— Тим, хто поряд з тобою, — відповів він чесно. Все буде так, як і колись. Я хочу бути з тобою, Ясемін, але не у ролі коханого чоловіка. Знову собі щось нафантазувала, студентко? Ох, не варто. Це зовсім не те, про що ти подумала. 

Мене вже починало дратувати моє незнання. Якби Нолан сказав мені з самого початку, що між нами відбувається, що це за гра і яка в ній моя роль - можливо, мені б вдалось не бачити у подібних фразах натяки на близькість. 

Мене затопила хвиля тепла, змішана з тривогою. Ми стояли посеред тихого саду, який ось-ось мав наповнитись студентами. У його очах ще тлів вогонь страху — не за себе, а за мене. Але була і надія. І вона боліла ще дужче.

— Ми не можемо просто… бути разом, — прошепотіла я, хоча серце стукало так голосно, що я ледь чула себе. — Це неправильно. Я — студентка, а ти…

— …людина, яка не витримає ще раз тебе втратити, — перебив він м’яко, але впевнено.

І ця його правда була сильнішою за всі правила, чутки, погляди. Але я знала — це не кінець. Це лише глибше занурення в бурю.

— І що тепер? — запитала я, затамувавши подих.

Він зробив крок ближче. Потім ще один.

— Тепер… ми обоє будемо вдавати, що нічого не відбувається. Поки не знайдемо спосіб не зламати один одного.

Ми стояли зовсім близько. Я відчувала запах його парфумів — легкий, пряний, трохи тривожний, як і він сам. Вітер доторкнувся до мого обличчя. Мить — і він відступив.

— Ти маєш бути обережною. Усе, що трапилось в академії — це не випадково. Я дізнався дещо під час поїздки. Ми всі в небезпеці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍