Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Мені здавалося, що світ навколо стискається. Імена, обличчя, ситуації — все ставало пазлом, що більше не піддавався логіці.

— Ти знаєш його? — раптом спитав мене Нолан.

— Трохи, — відповіла я чесно. — Тихий. Завжди сам. Але… в ньому було щось дивне. Наче він завжди щось приховував.

Нолан уважно подивився на мене. Його погляд був таким пильним, що я відчула себе оголеною перед ним — ніби він бачить крізь мене.

— Добре, — коротко сказав він. — Тримай мене в курсі, якщо пригадаєш щось ще.

— Тобі, мабуть, слід казати мені «ви», ректоре, — спробувала я злегка посміхнутись, хоча усередині все стискалося.

Він нарешті посміхнувся — ледь-ледь.

— Ви так швидко переходите на «ти», студентко, що я не встигаю змінювати манеру звертання.

Я кивнула, опустивши погляд, та посмішка сама прокралась на моє обличчя. Серед страху, сум’яття і небезпеки, навіть такий обмін репліками з ним здавався якорем у цьому божевіллі.
Наступні години тягнулись довго. Хоча частина студентів була евакуйована, в Академії залишалось багато людей — персонал, викладачі, охорона. Ситуація зниклого студента не давала спокою.

Я залишилась в холі, де стояли великі вікна з видом на подвір’я. Надворі вже сутеніло, і тіні на склі здавалися живими. Нолан повернувся, цього разу без планшета. Сів поруч зі мною. Мовчав кілька хвилин.

— Я не мав залишати Академію в такий час, — нарешті сказав він.

— А чому ви це зробили? — запитала я.

— Тому що довірився не тим людям.

Він глянув на мене і продовжив:

— Ти маєш бути обережною. Це не просто внутрішні конфлікти. Тут замішано дещо більше.

— Що ви маєте на увазі?

Але він більше нічого не сказав. Лише глянув у темне вікно. І я зрозуміла: справжні проблеми тільки починаються.