Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 16

Кілька днів, коли його не було, здавались мені нескінченними. Все змінилося: світ навколо академії раптом став меншим і порожнім. Без його присутності здавалося, що всі справи йшли не так, як повинні. Я відчула себе ніби без опори — Нолан залишив Академію на кілька днів, і з того часу все почало змінюватися. Його накази більше не мали того впливу, а його відсутність створювала простір для хаосу.

— Ніколи не думала, що буде так важко витримати це, — прошепотіла я собі під носа, намагаючись переконати себе, що не сумую через його відсутність. Але це було не так. Нолан був більше, ніж просто ректор для мене.

Я сиділа в аудиторії, де студенти безладно перемовлялися, сміялися й обговорювали новини, але все, чого я хотіла, це просто втекти від цього світу. Раптом я відчула на собі погляд. Той самий погляд, який був з його боку, коли він стояв поруч. Я озирнулася, і моє серце майже зупинилося. Це були студенти, але їхні очі мали в собі більше холодності, ніж зазвичай. Відсутність Нолана ставала відчутною.

Наступного дня по коридорах Академії прокотилася дивна тиша. Я помітила, що вчителі і професори виглядали напруженими. Я крокувала коридором, але відчувала, як кожен погляд, кожне слово, яке я чула, приносили відчуття незвичайної напруги.

Несподівано прозвучала сирена. Спершу я не зрозуміла, що це означає, але потім відчула холодок по шкірі. Співробітники Академії почали метушитися, і я побачила, як один із них забіг до кімнати, де зазвичай відбувалися збори.

— Це не може бути! — прошепотіла я, все більше і більше заплутуючись у тому, що відбувалося.

— Це напад! — вигукнув один з викладачів, коли вибіг із кабінету.

Чутки швидко поширювалися, і в одну мить весь університет занурився в хаос. Спочатку здавалося, що все це — тренування чи недосяжні жахи фільмів. Однак реальність була значно більшою, ніж я могла собі уявити.

Я схопила телефон, але не змогла додзвонитися до Нолана. Замість цього з’явилося повідомлення від іншого професора: “Йди до безпечної зони. Нам потрібно евакуювати студентів.”

Відчуття страху охопило мене, але я не могла залишити інших студентів. Я взяла себе в руки і поспішила на перший поверх, де вже було багато людей, які збиралися разом. Тут панував суцільний переполох. Студенти не знали, що робити, а викладачі намагалися організувати евакуацію.

Тим часом я бачила, як одна зі студенток біжить до мене, і її очі повні жаху.

— Ясемін! — гукала вона, — це не просто тренування. Вони не зупиняться, поки не захоплять все!

Відчуття страху й неспокою посилювалося. Я не могла зрозуміти, що відбувається. В Академії був напад, і все, що я могла робити, це намагатися врятувати себе та інших.
Пройшло кілька годин, і в той момент, коли ми, нарешті, зібралися, евакуюючи всіх студентів із Академії, я побачила його. Нолан стояв у дверях, його обличчя було без емоцій, але в очах я побачила щось більше, ніж просто ректорський холод.

— Нолан! — вигукнула я, коли наблизилася до нього.

— Ясемін, — коротко відповів він. Він не звернув увагу на жахи навколо і просто поцікавився: — Все гаразд?

Я не змогла відповісти. Мої слова застрягли в горлі. Я бачила, як він минає мене і вступає в кімнату, даючи команди співробітникам Академії. Він виглядав спокійним, але я знала, що всередині це було дуже складно для нього.

— Ми повинні діяти швидко, — сказав він. — Якщо хочете залишитися в безпеці, йдіть за мною. Залишатися тут небезпечно.

З його жесту було зрозуміло, що він не може залишити ситуацію на самоплив. Нолан був ректором, і його холоднокровність була зараз тим, що рятувало всіх нас. Його слова стали єдиною підтримкою, якої ми потребували, навіть попри страх, що переповнював мене.
Ми йшли через коридори Академії, і все, що я могла відчувати, — це наявність чогось темного, чого я не могла побачити, але що нависало над нами. Кожен звук, кожен крок відгукувався в моїх нервових закінченнях.

— Ясемін, — сказав Нолан, повертаючись до мене. — Тримайся ближче. Ти знаєш, що робити.

Я просто кивнула. І хоч я не знала точно, що робити в такій ситуації, його присутність надавала мені сили. Як би не було важко, я тепер розуміла: я не була одна.

Напад на Академію тільки починав розгортатися, але я відчула, що з Ноланом ми зможемо витримати все.

Нас завели до великої аудиторії з масивними дерев’яними дверима, які негайно зачинилися за нами. В кімнаті було тихо, лише чути було схлипи кількох переляканих першокурсниць. Світло тьмяно миготіло, наче лампи відчували той самий страх, що і ми. Нолан стояв біля входу, тримаючи в руках планшет, на якому щось активно переглядав.

— Нападники проникли через північне крило, — пробурмотів він, перегортаючи дані. — Хтось ізсередини відключив систему безпеки.

— Ви хочете сказати, що це… хтось із наших? — запитала я, наблизившись.

Він подивився на мене. Його очі були напруженими, але голос — рівним.

— Не виключено.

Я відчула, як у грудях защеміло. Академія, яка здавалась мені місцем сили, інтелекту й порядку, тепер була вразливою. І, що гірше — зрадженою зсередини.

— Нам потрібно знати, хто це зробив. І чому саме зараз, — додав він, наче думаючи вголос.

— І чому вас не було саме в цей час, — тихо прошепотіла я.

Його губи злегка сіпнулися, та він нічого не відповів. Натомість знову втупився в екран. Та я помітила — пальці його напружені, щелепа стиснута. Нолан нервував, хоч і вмів це ховати.

Коли ситуація, здавалось, почала стабілізуватись, пролунав ще один тривожний сигнал. На планшеті з’явилося повідомлення: відсутній один студент — Дженк Йилмаз.

— Він був у списку тих, кого вже евакуювали, — озвався молодий викладач, — але його ніде не бачили.

— Або його не евакуювали… або він сам не захотів бути евакуйованим, — сказав Нолан, швидко витягуючи телефон. — Відправити групу пошуку. Я хочу знати, де він. І з ким.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍