Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

— Але я не можу… — я не могла змусити себе мовчати. — Це важко, Нолан. Я не готова бути в центрі уваги. Це мене ламає.

Він спокійно поставив папери на стіл і схрестив руки на грудях, дивлячись на мене. Його обличчя залишалося незворушним.

— Я розумію, — його тон став ще холоднішим. — Але тобі потрібно впоратися з цим сама, Ясемін. Я не можу допомогти тобі в цьому. Ти повинна навчитися бути стійкою.

Я стояла там, ніби з каменю. Слово за словом його холодний відгук пронизував мене, і я не могла нічого відповісти. Це був удар, якого я не очікувала. Він був таким відстороненим, таким жорстким, і я не могла зрозуміти, чому так. Чому він не хоче допомогти мені? Чому не хоче підтримати?

Я почувала, як зникає остання крапля надії. Тоді я тихо сказала:

— Якщо це так, то я більше не буду приходити.

Він не відповів. Тільки знову схилився над паперами, і в його погляді не було нічого, окрім професійного відсторонення.

Я повільно вийшла з його кабінету, залишаючи за собою відчуття порожнечі. Всі мої переживання і надії розтанули, наче сніг на весняному сонці. Я хотіла, щоб все було по-іншому, але виявилося, що життя не завжди йде за нашими правилами. І Нолан, ректор, був на відстані, на яку я не могла подолати.

Що далі? Не було жодної відповіді, і все, що залишалося — це порожнеча.

Я стояла перед його дверима, немов зачарована, не могла відійти, не могла повірити, що цей розрив у словах між нами справді стався. В серці залишалася порожнеча, яка поглинала мене зсередини, не залишаючи місця для жодної надії. Це не був просто холод — це було щось більше. Можливо, я й сама не розуміла, що відчуваю. Але так, я хотіла більше від нього. Я хотіла, щоб він був поруч, щоб він відчував, як мені важко.

Я зробила крок назад, намагаючись зібрати свої думки. Повітря в коридорі було спекотним, але я не відчувала нічого, крім обважнілого серця. Тепер, коли я зрозуміла, що мої емоції не мають значення для нього, я не знала, як діяти далі. Мені потрібна була пауза, час для себе, але не від нього.

Кроки по коридору стали все більш твердими і рішучими. Мені потрібно було піти. Просто покинути цей університет, піти з того місця, де більше не було місця для моїх переживань, де більше не було місця для мого серця.

Але на самому порозі я зупинилася. Як я могла піти? Він був моїм викладачем, моїм ректором, і, можливо, я взагалі не мала права чіпати його життя. Як би важко мені не було, я повинна була встати на ноги і йти далі.

— Ясемін, — почувся його голос за моєю спиною.

Я не повернулася. Я вже не хотіла слухати його. Я не могла більше триматися за обіцянки, які самі собою порушувалися. Моя душа не витримала би цього, якщо б продовжувала жити в цих нескінченних надіях.

— Я ще не… — почав він, і я почула, як його голос трохи здригнувся. Це був момент, коли я зрозуміла, що в ньому теж було щось більше, ніж професіоналізм. Але я вже була готова залишити все це позаду.

Я повільно повернулася до нього, але не сказала ані слова. Я просто стояла, дивилася на його обличчя, і, можливо, навіть в його очах я побачила щось нове — запізніле розуміння.

— Ти не повинна… — він зробив крок до мене. — Я знаю, що це непросто.

Але я просто підняла руку, зупиняючи його слова.

— Нолан, я не можу більше. Я не можу бути частиною цього… цього безладдя. Ми не можемо бути разом, це не правильно. Навіть якщо це не любовні стосунки. Який мені сенс спілкуватись з тобою, не як з ректором, якщо я навіть не знаю, для чого я тобі потрібна?!

Я йшла з його кабінету, і ці слова залишалися в моїй голові, як останній удар, який змусив мене повірити, що я не просто студентка для нього. Я була людиною, яка також має право на вибір, право на любов, але, мабуть, любов не була серед його обов’язків.

Залишаючи університет, я глибоко вдихнула, намагаючись знайти в собі сили прийняти реальність, яка була безжальною. Але я не здавалася. Це не було кінцем. Я йшла вперед, і це була моя свобода.