Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

програми (серпень 1987 року) він деталізував своє бачення розв’язання кримського питання. Пропонував першочергово ухвалити законопроект «Про національні меншини в Україні», у якому йшлося: «…Організоване повернення (при матеріальному та іншому сприянні держави) репресованого кримськотатарського народу в місця колишнього проживання в Криму й утворення в складі України Кримської автономної республіки, в якій із трьох основних національностей корінному народові для відновлення його державності будуть надані певні пріоритети (щодо мови, участі в керівних органах та ін.)»[343]. У проект нової редакції «Декларації принципів УГС» В’ячеслав Чорновіл пропонував внести тезу про можливість надання автономії доволі широких повноважень, встановити з нею зв’язок на основі федеративних чи конфедеративних принципів[344].

Зважаючи на ускладнення, пов’язані з поверненням кримських татар на півострів, В’ячеслав Чорновіл надавав кримському питанню надзвичайно важливого значення. Панівна в СРСР Комуністична партія у різний спосіб, включно з примусовим додатковим виселенням, протидіяла цьому процесові. В ухвалі Верховної Ради Радянського Союзу щодо незаконності й злочинності репресивних дій стосовно кримських татар (листопад 1989 року) визнавалося їхнє право на повернення додому, але разом з тим не було реально усунуто всіх проблем. Кримська компартійна влада чинила різні перешкоди, зокрема обмежувала місця поселення, водночас роздаючи землі російськомовному населенню Криму[345]. Випадки самозахоплення кримськими татарами землі влада використовувала для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, втягуючи в земельні «розбірки» російськомовне населення. Нагніталася атмосфера несприйняття кримських татар. Після налагодження координації у діяльності кримськотатарських активістів і діячів українського національного руху останній став новим об’єктом компартійної дезінформаційної кампанії. Українців почали зображувати в образі «нових окупантів Криму»[346].

У 1989 році представники Комуністичної партії висунули гасло автономізації Криму. Першим його озвучив керівник Кримського обласного комітету Комуністичної партії Андрій Гіренко. У жовтні 1989 року його наступник Микола Багров на пленумі ЦК КПУ заявив, що отримання Кримом автономії є лише питанням часу, як і те, у якій формі вона має постати і в чиєму підпорядкуванні бути[347]. Невдовзі ідею автономії поширювали в народі за допомогою підконтрольних Компартії ЗМІ, організовано обговорювали в трудових колективах, актуалізовували серед депутатів Кримської обласної ради. 12 листопада 1990 року на позачерговій сесії Кримської обласної ради ухвалили «Декларацію про державний і правовий статус Криму» та затвердили проведення референдуму щодо відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта СРСР та учасника процесу підписання нового союзного договору. Питання в такій постановці виніс на голосування від групи комуністів другий секретар Кримського обласного комітету КПУ Леонід Грач[348]. З огляду на проведену пропагандистську кампанію в суспільстві та наявність у представників Компартії більшості в обласній раді результат виявився передбачуваним. Панівна в Радянському Союзі Компартія отримала потрібне для себе рішення.

В. Чорновіл. 1997 р.

Кримське питання було лише одним із тих, які розбурхувала партноменклатура в різних регіонах СРСР для створення конфліктних ситуацій між національними рухами, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Таким чином намагалися ускладнити дезінтеграційні процеси, послабити національно-визвольні рухи в союзних республіках. Компартійні правителі Кремля, штучно створюючи кримську територіальну автономію, розглядали її як засіб тиску на Україну з метою загасити бунтівні процеси в республіці. Допускалася навіть можливість повного відокремлення Криму від України в разі відмови останньої підписати союзний договір. За таких обставин договір підписало б кримське керівництво як самостійний політичний суб’єкт. Окрім створення зони нестабільності в Україні радянська влада мала на меті не допустити формування в Криму національно-територіальної автономії, що відповідало інтересам кримських татар. Не випадково вибрали варіант утворення автономії за допомогою референдуму, а не рішенням Верховної Ради УРСР, оскільки республіканський парламент міг розширити права кримськотатарського народу в автономії[349].

В’ячеслав Чорновіл пильно стежив за нарощуванням компартійцями сепаратистських процесів у Криму. Неодноразово звертав увагу на загрозу міжнаціональному спокою в Україні, що йшла з півострова. Зауважував спроби влади створити в Україні антирух (так звані інтерфронти, які постали в інших республіках), сформувати міні-інтерфронти в окремих українських регіонах за допомогою активізації сепаратистських настроїв. З особливою тривогою В’ячеслав Чорновіл виступив у парламенті в жовтні 1990 року, закликаючи Леоніда Кравчука – тоді голову Верховної Ради, формально найвищу посадову особу в УРСР, а заразом члена ЦК КПУ – вплинути на процеси, які штучно розпалювалися в Криму. «Те, що відбувається сьогодні в Криму, – заявив Чорновіл у стінах Верховної Ради, – це вже спільний фронт і обласної ради, і кримської компартійної організації, і певних громадських організацій з метою придушити кримськотатарський рух і відторгнути Крим від України»[350].

Однак належних заходів протидії сепаратистським діям кримської компартійної верхівки з боку республіканських органів влади вжито не було. Пасивність офіційного Києва, ймовірно, була зумовлена директивними вказівками ЦК КПРС з Москви. Це лише посилювало у кримської партноменклатури відчуття вседозволеності, і вона далі розширювала свої повноваження. Керівник кримського обласного комітету КПУ Микола Багров відкрито говорив про Крим як рівноправний суб’єкт підписання нового союзного договору. Йшлося про намір отримати такі самі повноваження, які мали УРСР та інші радянські республіки. Про підтримку з боку ЦК КПРС, тобто центральної союзної влади, кримського сепаратизму свідчило агітування секретаря ЦК КПРС Андрія Гіренка за створення автономії в Криму проведенням референдуму. Разом із тим компартійна номенклатура заперечувала право кримськотатарського народу на автономію.

У кримських комуністичних газетах ідея автономії насаджувалася за рахунок розпалювання антиукраїнських настроїв. Новий статус Криму подавався як спосіб убезпечення від «завоювання львівськими націоналістами» тощо[351]. Розпочався наступ на українську присутність у Криму. Напередодні сепаратистського референдуму закрили єдину на півострові українську школу-інтернат; ліквідували українську газету «Радянський Крим», залишився тільки український варіант «Кримської правди»; український театр із драматичного перетворили на оперетковий; у радіоефірі українським програмам виділялося лише 15 хвилин, а телебачення взагалі їх ігнорувало; у Севастополі закрили недільну українську школу[352].

За таких обставин 93 % тих, хто взяв участь у референдумі 20 січня 1991 року, підтримали ідею «відновлення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу і учасника союзного договору». 12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки».

В’ячеслав Чорновіл виступав категорично проти ухвалення Верховною Радою України закону, в якому йшлося про надання Криму автономії[353]. Пояснював свою позицію тим, що представники корінного народу Криму – кримські татари – бойкотували референдум, хоча саме вони мають право на автономію. Відповідно, автономію здобули, по суті, шовіністичні, партократичні сили, яких уособлює комуністичний керманич Микола Багров. Для унаочнення В’ячеслав Чорновіл навів почутий жарт про розшифрування Кримської АРСР як «Кримської апаратної республіки»[354]. На його думку, створення територіальної автономії було небезпечним прецедентом для України. Провину за її створення він покладав на Леоніда Кравчука. «Я вважаю це, – писав Чорновіл, – може, однією з найбільших провин Леоніда Кравчука перед Україною. Він стимулював і підштовхував… Вагалася навіть парламентська більшість, коли концепцію Конституції голосували, і він