Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

Мушу йти. Вибач, у тисячний раз вибач, що засинатиму і прокидатимуся з іншим. Поки що – так.

Будь. Обіймаю.

Твоя Ру».

Жінка видихнула. Швидко, аби не передумати, вклала аркуш у конверт, написала адресу і, проігнорувавши кота, що вже довгий час терся їй об ноги, побігла до дверей. Відчинила. Двічі прокрутився ключ у замку – і до помешкання знову повернулася перелякана тиша.

Квартира № 23

Сатана та його друзі

Тоді, в далекі дев’яності, вони лякали нас одним своїм виглядом. Чорні шкіряні куртки і джинси, розмальовані кульковою ручкою гітари, під акомпанемент яких вони горланили пісні в під’їзді або, якщо дозволяла погода, на вулиці. Часом від них добряче тхнуло спиртом чи блювотинням. Вони називали себе сатаністами, і у нас, малих пацанів, молодших від них у середньому на десять років, не було підстав їм не вірити.

У той період ширилися по району дикі чутки про чорні обряди в трансформаторних будках та незадіяних досі бомбосховищах, які з часом перетворилися на сміттєзвалища. Казали, що Саньок Підірваний, головний сатаніст району, син тьоті Вєрки з першого поверху, відкусив голову живому кажану і випив усю його кров (ха-ха, це тепер я знаю, звідки ноги ростуть у цієї байки, а тоді мені щоразу, як я проходив повз його двері, підіймаючись до себе, було страшно). Казали, що він поклявся на серці щойно вбитої собаки зробити те саме з людиною. Казали, що Сілібон, найближчий його поплічник, ґвалтує бабусь у сусідньому районі, бо так йому велів сатана. Казали, що молодший брат Сілібона, позаочі називаний Пончик-Сілібончик, продав душу дияволу і саме тому вже третій рік поспіль перемагає на обласних олімпіадах з історії та української мови. Що найцікавіше, на всеукраїнських олімпіадах він неодмінно з тріском провалювався. Це дозволяло нам робити висновок: під юрисдикцією сатани знаходиться виключно наша область. Казали про жорстокі криваві оргії на цвинтарі неподалік. Що таке оргія, ми, малі лопухи, тоді не тямили, але слів «жорстокі» та «криваві» виявлялося цілком достатньо, аби боятися всієї цієї компанії. Кожен із них був по-своєму страшним, і ми їх усіляко уникали. Ми боялися навіть дивитися у бік Підірваного, Клямки, Сілібона, Чекіста, Пончика, Вілі, Маруна і Бембі. Це я зараз розумію, що вони були і (ті, хто досі не здох) залишаються мудаками та збоченцями. А тоді вся ця компанія, відповідно декорована та прикрашена пентаграмами, черепами та футболками з логотипами металічних груп, наводила на нас жах.

Єдиним містком між нами і ними був Руба. Він був нашого віку, навіть на рік молодший від мене. Кумедний, капловухий, рудий, конопатий. Бухав із восьми років, курив теж. Зате вмів грати кілька пісень «Metallica», «Iron Maiden» та «Арії» вже у дев’ять. Пізніше саме він був людиною, яка показала мені акорди для гітари та навчила грати «Smoke on the Water». Часом Руба приходив до нас поганяти м’яча у дворі, і саме тоді ми дізнавалися все нові й нові приголомшливі подробиці про світ сатаністів. До епохи доступного та дешевого Інтернету залишалося ще близько десяти-дванадцяти років, інших джерел у нас не було, і саме тому ми йому вірили безоглядно. Руба почувався крутим, розповідаючи свої історії, ми теж хапали крихти цієї крутості, розносячи ці історії далі – у школі, на тренуваннях з джит-кун-до чи футболу, а деякі навіть і в шаховій секції.

Руба розповідав нам, як він поклоняється Володареві Пітьми, як вивчає молитви задом наперед, як учиться розбирати якісь сатанинські письмена, як вони обмальовують пентаграмами пам’ятники на кладовищі та стіни церков, як на оргіях вони потрошать приблудних псів та котів, приносячи їх у жертву сатані, як вони п’ють портвейн, тому що він найбільше схожий на кров. Руба чекав, коли прийде царствіє зла на землі, певно, очікував на тепле місце в новітній ієрархії. Ми полотніли від страху, боячись, що він знає закляття, яке перетворить будь-якого з нас на жабу чи ще щось. І вірили в це. Руба вважав сатану своїм повелителем. Зараз я не думаю, що сатана радів таким прислужникам. Якби мені поклонялися подібні утирки, я би впав у довгу сатанячу депресію і соромився би показуватися на людях.

Хм, цікава думка. Може, саме тому ніхто і ніколи не бачив на власні очі жодного божества, бо їм соромно за тих, хто в них вірить?

* * *

Відтоді минуло майже двадцять років. Ця шайка клоунів прикотилася туди, куди котилася, ступивши на колючу і непролазну стерню пострадянського сатанізму. Майже всі вони сидять або вже відсиділи. Хто за наркоту, хто за вбивства чи пограбування. Дехто пропав, виїхавши на заробітки до Росії, когось вітром історії розвернуло на сто вісімдесят градусів і залишило дзвонарем в одному з найбільших обласних соборів, хтось пішов до силових структур. Майже ні в кого з них, на превелике щастя для суспільства, немає дітей. Ця гілка еволюції зайшла в тупик.

Але ось Руба тримається на плаву. Поки ми росли, вчилися у школах та університетах, коли шукали роботу, він весь цей час ледарював та пиячив. Але, помітивши, що всі його дружки один за одним опиняються на лаві підсудних, а потім у в’язниці, в якийсь момент попустився і несподівано навіть для самого себе влаштувався на роботу. Робота була не бий лежачого, ніяких спеціальних навиків там не треба було, але Руба, що все дитинство і юність провів, завчаючи молитви з кінця до початку, ніяких навиків і не мав. Приходив, механічно робив усе, що від нього вимагалося, і повертався додому. Його рідна матір, вимучена існуванням Руби, вперше за довгий-довгий час почала засинати спокійно і навіть, набравши кредитів, зробила простенький ремонт у квартирі. Вона сподівалася, що Руба незабаром одружиться і морок із його голови остаточно вивітриться під впливом дружини, принцеси на білому коні, невтомної та самовідданої. Те, що з Рубою зналися лише дівчата з місцевого педучилища, її не насторожувало. Ну аякже, вона ж, на відміну від нас, ніколи не бувала в тому педучилищі і не мала поняття, які там водяться принцеси.

* * *

Руба почув стукіт у двері. Відтоді, як його бабусю паралізувало і вона злягла, вони вимкнули дзвінок. Стара завжди прокидалася, якщо хтось дзвонив, а засинання для неї було справжньою проблемою. Тому, аби мати менше клопоту, дзвінок просто відключили. Від стукоту бабця прокидалася не завжди.

Руба кинув оком на годинник. Було вже по одинадцятій вечора, субота закінчувалася. У гості він нікого не ждав.