Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

Але ж ти ніколи і не зупиняєшся, тільки прискорюєшся, м-м-м. У такі моменти я просто вмираю. Правда, умираю від насолоди, ти би знав… Одного разу на виставці я натрапила на фотографію, зроблену всередині газової камери одного з нацистських концтаборів. Аушвіц, здається. На закіптюженій чорній стіні було чітко видно сліди нігтів закатованих людей. Вони дерли стіни в безнадії, зближуючись зі смертю. Вгадай, коханий, про що я подумала в цей момент? Навряд чи вгадаєш. Про довгі подряпини від моїх нігтів на шпалерах у твоєму коридорі. Ти взяв мене тоді просто біля вхідних дверей, дозволивши тільки відкласти вбік дорожню торбу. Брав ззаду, виробляв таке, що я справді відчувала, що помираю. Тільки я, на відміну від тих бідолашних, подавалася назустріч тій смерті усім тілом, прагнула її, як ніколи досі.

Знав би ти, як я втішилася, коли була в тебе наступного разу і побачила, що ці сліди не затерто, не знищено! Навіть не прикрито! Це сказало мені про те, що в тебе нікого не буває, крім мене, більше та яскравіше, ніж будь-які твої запевняння та обіцянки. Я бачила, як вішаються на тебе жінки, навіть незнайомі! На тому рок-концерті, куди ти водив мене минулої зими, намагалися підкотитися троє. Я кожній із них готова була перегризти горлянку. При мені ти делікатно їх посилав. Але ж ти, любий, зі мною буваєш дні, а без мене – місяці. Маєш купу «старих, перевірених подруг». Усі вони проводять із тобою час. Часто лишаються ночувати. Усі вони гарні, дзвінкі, енергійні – ти знаєшся на жінках, у цьому тобі не відмовиш. У чому вони «перевірені», я не хочу думати навіть. Просто вірю тобі, та й усе. Це нестерпно. Хоча, мушу визнати, ті сліди моїх нігтів у тебе на шпалерах мене заспокоюють. Мур.

Сумую за тобою, милий, шалено сумую. Часом здається, що я готова кинути тут усе, зібрати речі та поїхати до тебе. Твоє місто подобається мені набагато більше, ніж моє. Воно більше, жвавіше, красивіше. Я хотіла би жити з тобою. Або, принаймні, поруч із тобою. Не так далеко. Щоб не вириватися раз на кілька місяців, обмотавшись павутинням брехні та щоразу ризикуючи з неї не вирватись. Хочу мати змогу хоч би гіпотетично зустрічати тебе несподівано, на вулиці чи в барі. Отримувати від тебе спонтанну ніжність, щиру, а не запрограмовану за кілька місяців перед тим. Розумієш? Хотіла би знати, якою я буду, живучи за півгодини пішки від тебе. Яким будеш ти? Якими будемо ми?

Ми. Дозволиш? Я хотіла би знати це «ми». Хоча і не говорила тобі ніколи про це. Але дуже хотіла би. Я проговорюю це «ми», наврочую, накликаю, нашаманюю. Бережися, коханий, якщо ти не второпав досі, – я шаманка, чаклунка. Недарма ж тоді, третьої нашої зустрічі, коли була спека і тобі дуже боліла голова, я нашаманила дощ. І швидко усе минулося. Мені достатньо було захотіти і подумки це сказати. Ох, бережися! Я наврочу нам оце «ми».

Єдине, що мене по-справжньому зупиняє, – ти жодного разу не заговорив про це, навіть не натякнув, бодай словом. Жодного разу. Боюся кинути все, приїхати і побачити тебе з іншою. Боюся заговорити з тобою про це і дізнатися, що все це не на часі чи зайве.

Мені важко. Бо ж ти знаєш про мене все. Коли лягаю і прокидаюся, що готую і чому сварюся з чоловіком. Знаєш про кожну дрібничку мого життя, про все і всіх, хто мене оточує. Я ж не маю про твоє оточення ніяких нормальних відомостей. Лише часом якісь імена вихоплюються назовні (жіночі, сука, імена в основному, роздерла би!), які, очевидно, доводиться називати, бо їх не приховати. Імена, які легше назвати, ніж пояснювати, що значать для тебе їхні носії. Я не маю, так би мовити, панорами твого щоденного життя. І часом мене це просто виносить. Не можу збагнути за твоїм неодмінним жартівливим тоном, чи ти ховаєш когось, чи ні?

Я бачу лише тебе. Або роль, яку ти граєш. Ось тільки декорацій мені не видно зовсім. Це лякає мене, коханий. Часом це страшна вистава.

Але знаю, що я потрібна тобі. Тільки чи потрібне тобі оце «ми»? Дві літери, коротеньке слово – а скільки всього неймовірного в ньому, ох. Млію. Іноді здається, сутність усього життя зводиться до того, аби викристалізувати оце «ми». Два звуки, короткий, влучний удар. Таке мислення – це теж твій вплив. Це твоя мова, точна і рішуча, як постріли. Коротка, проте повна сенсів, немов поодинокі дотики. Я стала вживати коротших слів. А ти… Ти взагалі майстер скорочувати слова так, що я млію. Чого лише варте оце твоє Ру. Ти мене так назвав одного разу, порівняв із Крихіткою Ру з Мілнівської казки про Вінні-Пуха. Так, ми чекали разом потяг, і я була непосидюча, немов дитина. Усе ходила, щось виглядала, вступала у вокзальні суперечки та знайомилася із сусідами в залі очікування. І ти назвав мене тоді Крихіткою Ру. І час від часу називаєш аж дотепер, хоча кілька років минуло. Дитячість якась, але я в захваті. Ру, крихітка Ру, твоя Ру. Ніхто в цілому світі не зумів би вкласти у два звуки стільки любові. Я тану, милий. Як ти це робиш?

Дзвонив чоловік, питався, чи я вдома. Мушу дописувати. Аби встигнути зганяти на пошту і відіслати. Бо завтра я вже передумаю. День по розставанню і два дні по розставанню – це, знаєш, велика різниця. Завтра я би не насмілилася сказати тобі те, на що спромоглася сьогодні.

Монолог п’яної, збудженої і закоханої жінки – це набридливо, я знаю. Але ти не злишся, правда? Не злись. Ми дотриваємо до листопада, інакше і бути не може. І далі триватимемо. А мої сумніви… Я навіть у собі сумніваюся зараз, у всьому іншому – тим більше. Маю ж я право на сумнів?

Але все ж ти умієш бути небагатослівним та неймовірно переконливим. Часом будь-які сумніви розбиваєш у друзки за лічені секунди. Ось як позавчора, коли я приїхала, а ти не зумів вирватися раніше, щоби зустріти мене з потяга. Мала їхати до тебе сама. Заходжу до метро, минаю турнікет, стаю на ескалатор. Раптом – дзвінок. Ти. Підіймаю трубку.

– Привіт, ти доїхала? Як справи?

– Усе гаразд. Опускаюся до підземки, в тебе двадцять секунд, поки зв’язок не зник.

– Скільки в мене секунд?

– Уже десять.

– Я кохаю тебе.

І вимкнувся. Ну, що тут скажеш?

І