Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

Руба акуратно розклав гроші невеликими купками по сто тисяч, кожну замотав у окремий пакетик, потім усі разом – у більший. Перев’язав мотузкою.

Нечутно вийшов із квартири, став під під’їздом. Закинув пакет до бомбосховища, до іншого сміття. Нічого йому тут не станеться.

Підіймаючись сходами, пригадував, де знаходиться дача Сілібона. Здавалося, пам’ятає. Завтра зранку, просто зранку, він здасть їх міліції. Потім зачекає ще пару тижнів, дістане пакет із грошима з засміченого бункера, сяде в потяг і поїде звідси до бісової мами, подалі від цієї квартири під дахом і хворої бабки, подалі від цього під’їзду з його помороченими мешканцями, подалі від міста з його кислотними дощами та отруйним вітром. І навіть – якщо вистачить грошей – подалі від цієї країни, де всі ці історії ні в кого не викликають жодного сумніву.

Ще кілька слів із підвалу

Хай би що там казали письменники про свої внутрішні двигуни – гонорари, фіксацію дійсності, дослідження людських доль на зламі епох і так далі, – мені завжди уявляється, що їх спонукає до письменництва дещо інше. А саме – можливість трохи побути Богом. Як на мене, це є одним із основних плюсів писання. Сам створюєш людей, сам слідкуєш за тим, як триває їхній розвиток, граєшся ними, як хочеш, а у фіналі – вбиваєш, якщо набридли. Влаштовуєш їм Всесвітній потоп, виверження Везувію, Варфоломіївську ніч або щось на кшталт.

Така собі віртуальна гра: герої живуть у павутинні сюжету, лише зрідка пробиваючись у реальне життя якимись ледве вловимими жестами людей на ринках, інтонаціями голосу пасажирів метро. Коротше, нічого серйозного. Розгорнув книжку – персонажі тут як тут. Закрив – від них нічого не залишилося. Зручно.

Думаю, мало хто готовий зустрітися зі своїми героями в житті. Надто довго довелось би пояснювати, за що ти їх так. Довелося б узяти нарешті на себе відповідальність. Можливо, тому Бог і не показується нам – йому було б соромно за все, що ми переживаємо через його поганий настрій чи бажання експериментувати.

Задумуючи цю книгу, я розраховував упоратися за два-три місяці. Здавалося б, що важкого: текст стосуватиметься території, з якою ти знайомий усе своє життя. Сиди собі та малюй, так би мовити, з натури. Але вийшло не так, як я сподівався. Країну почало лихоманити, характери моїх сусідів вигострилися, як ножі, і виглядали тепер ясніше. Заглиблюючись у текст, я забув, що він стосується справжніх, реальних людей, яких я знаю як облуплених. У тому, що ніхто з них цього не прочитає, я не сумнівався, у тому, що ні з ким із них я про цю книгу не говоритиму, – також. Відповідальність за ці образи мені не загрожувала. Я малював їх такими, які вони є, без якихось там вигадок чи узагальнень.

Через десять днів після того, як усе було дописано, мій район у Макіївці вперше потрапив під артилерійський обстріл. До цього я готувався три місяці: заздалегідь склав речі, приготував аптечку, кілька баклажок із водою. Коли снаряд упав за квартал від нас, на відстані якихось півкілометра, і мій старий будинок затрусився всім тілом, стало зрозуміло, що настав час спускатися до бомбосховища.

Схопив наплічник, кішку і побіг униз. Поки спускався, вдарило ще раз, потім іще. Убіг до бункера й оторопів: усі мої герої сиділи там і дивилися на мене привітно. Бембі знервовано намагався прикурити, стоячи на сходах. Руки в нього трусилися, він проклинав «ополченців» останніми словами і винувато відводив очі на мої питання, чому він їх підтримував. Рояльчук, Ірина та Клава сиділи в темній кімнаті у розкішних кріслах і старечо зітхали. Вони всі застали Другу світову війну ще дітьми, і тепер їм було гірко від того, що страх і смерті знову повернулися до їхніх життів. Руба з якимось своїм дружбаном стояв під стіною і безглуздо дивився в одну точку. Фірман похапцем закидав торби до джипа Махмеда з першого поверху, і за якихось п’ять хвилин вони торпедою вилетіли з подвір’я. Оленка спокійно сиділа з вуличним котом на колінах навпроти Лабуги з Лісорубом і з цікавістю слухала їхні історії про те, що Порошенко – вбивця, а українці – нацисти. Майже всі були у зборі.

Я просидів із ними до пізньої ночі. Герої книги ожили, ходили довкола мене, боялися вибухів і майбутнього, пітніли, позіхали, пили горілку для заспокоєння, скрикували і впадали в істерику, чуючи залпи «Градів» за кілька кілометрів од нас. У певний момент я перестав відчувати себе живим, почувався вигаданим персонажем (а там же і моя квартира є, чому ж ні!), що ходить своїм рідним під’їздом, мовби лабіринтом, з якого не дано вийти.

Пізно вночі, коли почався новий обстріл, до бомбосховища нарешті спустилася квіткарка з четвертого поверху. Була п’яна і ненафарбована, а від цього по-справжньому прекрасна.

– Здоров, – сказала вона, – і ти тут?

– Та ж тут. Де мені ще бути?

– Я думала, ти вже давно виїхав. Я тебе ціле літо не бачила.

– Я тебе теж.

– Треба валити. Маєш куди?

– Маю.

– Мотай, Лесику.

Я промовчав у відповідь, подивився їй в очі. Квіткарка усміхнулася у відповідь.

– Я знаю, ти про нас книгу написав. Я за твоїм Facebook слідкую.

– Більше тут ніхто про це не знає.

– Да і хрін з ними. Їм це нецікаво. А я тобі вдячна, – раптом взяла вона мою руку, – у нас із тобою ціле життя з цим під’їздом пов’язано. А тепер, коли ми звідси виїдемо, в мене буде твоя книга на випадок, якщо моя пам’ять стане слабкою і поганою. Розумієш?

– Звісно, – кивнув я.

– Даси почитати якось? Такий собі реквієм по наших із тобою життях у Макіївці. Пам’ятник. Надгробок, я би сказала. Я залишу тобі свої контакти, надішли книгу.

Ми проговорили ще годину, потім вона пішла спати, хоча, відчувалося, не виговорилася до кінця.

Уранці я вже був готовий до виїзду. Відривався від людей, з якими прожив усе життя і яких навряд чи колись побачу ще, у всякому разі – в такому складі. Відривався від декорацій, в яких я вмів ходити наосліп і не заблукати. Останнє, що я пам’ятаю зі свого життя у своєму під’їзді, – білосніжний папірець, запханий під дверний дзвінок біля моїх дверей. Папірець із мейлом тієї, кого я назвав квіткаркою Ру, єдиним із вигаданих мною персонажів книги, який захотів тривати далі.

Ми навряд чи туди повернемося, Ру,