Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

Полежав іще, сподіваючись, що пізній гість, не дочекавшись відповіді, вшиється геть. Але ні, стукіт не зникав, навіть посилився. Очевидно, довбанули з ноги. Руба перелякано став пригадувати, чи не винен він, бува, комусь грошей, або ще щось таке, за що його можуть шукати. Нічого не пригадав, заспокоївся трошки, вдягнув шорти і пішов до дверей. З того боку припинили стукати, щойно почули його кроки. Руба увімкнув світло і подивився у вічко. Просто перед його дверима стояли Сілібон та Підірваний.

– Твою ж мать, – вирвалося у Руби.

З того боку знову нетерпляче загупали, вже кулаком, і Руба нарешті відчинив двері. Сілібон та Саньок радісно ввалилися і, не даючи Рубі оговтатися, почали тиснути йому руку.

– Привіт, привіт, старий. – Підірваний виглядав так, ніби і справді був радий бачити Рубу. – А ми оце тільки недавно відкинулися з тюряги, зараз ходимо по району, наших збираємо. Хочемо посидіти, як колись.

– Як колись? – перепитав Руба.

– Ну, так, як у старі добрі часи, – Сілібон аж заусміхався сентиментально.

– Тільки без сатанізму, Руба, – Підірваний винувато глянув на старого друга.

– А чого ж так?

– Та що, фігня це все підліткова. Ми, Рубік, у тюрязі багато зрозуміли. За багато речей мені насправді соромно.

Руба глянув на нього недовірливо, але, придивившись, зрозумів, що вони говорять правду. Обидва виглядали майже старими, довгі масні патли, якими вони так пишалися в юності, відійшли у минуле. Тепер на їхніх вкритих шрамами черепах були короткі їжаки. У Підірваного навіть сивина з’явилася у волоссі. На обличчі зморшки, постави якісь невпевнені. Руба глянув на них іще раз, і йому стало шкода старих товаришів.

– Може, чайку нам запропонуєш? – запитально подивився на нього Сілібон. – Розмова є, при чайку б і поговорили.

Руба, на пам’яті якого ці двоє не пили нічого слабшого за пиво, слухняно поплентався до кухні, Сілібон із Підірваним пішли за ним.

– Тільки тихесенько, в мене баба паралізована, але все чує. Не розбудіть, – кинув він гостям.

– То як ти живеш, малий? – поцікавився Сілібон, дивлячись крадькома на дорослого вже Рубу.

Той хмикнув, невизначено повів плечима.

– Та живу собі. Недавно на роботу влаштувався, вантажником поки. Згодом обіцяють на краще місце перевести. Живу собі спокійно, не чіпаю нікого, ніде не буваю.

– Ну, це добре. Я, знаєш, – розвалився на стільці Підірваний, – спокій почав цінувати лише після тридцяти п’яти. Знав би, що воно все так, почав би цінувати і в п’ятнадцять.

– Я теж, – підтакнув Сілібон.

Руба ніяковів перед ними. Не знав, що казати, як поводитися. Двоє людей, на яких він рівнявся в дитинстві, після перевірки часом виявилися старіючими сморчками, на яких було шкода дивитися. Ну добре, ну дасть він їм чаю. Далі що? Куди вони його кличуть? Невже їм буде про що говорити, як у «старі добрі часи»? Навряд чи.

Руба розлив чай по чашках, поставив перед гостями. З буфету дістав цукерки.

– Ладно, малий, – почав Підірваний, – я бачу, ти нам не дуже радий. Чи спати хочеш, чи відвик – не важливо. Ми не будемо тебе напружувати, зараз чаю поп’ємо і звалимо.

– Що там за розмова у вас була до мене? – не став сперечатися Руба.

– А, розмова, – зам’явся Сілібон.

– Та тут таке діло, малий, – почав Підірваний, – ти з нашої компанії єдиний, хто не сидів. Шаріш?

– Ну, припустимо, – відсьорбнув чаю хазяїн.

– У нас із Підірваним зараз на руках чисто випадково опинилася велика сума.

– Випадково?

– Ну так, випадково. Ми не планували цього пограбування.

– Але якось так сталося, що ми пограбували аптеку, – пояснив Підірваний, – ми, чесне слово, не хотіли. Але Сілібона напружив охоронець, почалася бійка, потім Сілібон дістав пістолет і навів на охоронця. А касирка подумала, що це пограбування, і виклала всі гроші. Ну не йти ж із порожніми руками, правда?

– Мда, правда, нічого не скажеш, – похитав головою Руба, – а про вибачитися і піти, не взявши гроші, ви не подумали?

Підірваний та Сілібон розгублено переглянулися – і стало ясно, що такий варіант вони навіть не розглядали.

– Коли ви вийшли з в’язниці? – Руба дивився на них зі співчуттям.

– Ну, тиждень тому.

– А аптеку сьогодні пограбували?

– Ну так, кілька годин тому. У центрі. Ми ще вдало втекли, дворами. І до себе на район маршруткою доїхали, все нормально.

– Тільки ось камери нас, напевно, зняли, – скрушно підсумував Сілібон.

– І що?

– Та що, треба гроші десь залишити. Нас же загребуть сьогодні-завтра.

– Хлопці, ну ви, вибачте, і придурки! Тиждень на волі – і вже підставилися.

– Ну так, я ж кажу, випадково… – Грізний вождь сатаністів Підірваний виглядав так, ніби ось-ось заплаче.

– Чекай… – щойно дійшло до Руби. – Ви мені ці гроші залишити хочете?

– Ну а кому? – перепитав Сілібон.

– Дійсно, кому, малий? – підключився Підірваний. – Ти ж сам розумієш, нас швидко вирахують по відео з аптеки. У картотеках ми є. Прийдуть до нас додому, обійдуть усю компанію. З усієї компанії тільки ти, Руба, не був у в’язниці, тому до тебе прийдуть в останню чергу. Логічно?

– Цілком, – погодився Руба.

– Ну ось, ми тобі залишимо гроші. А самі заникаємося на тиждень-другий у Сілібона на дачі.

– Це в Криничній?

– Так, там. Кажуть, там зараз узагалі нікого не буває. Городи закинуті, навіть дороги як такої нема. Кілометрів за два до дачі хтось перегородив плитами шлях, туди не проїхати тепер. Коротше, нас там шукати не будуть.

– Ага, а далі що?

– Та нічого. Ти собі тут гроші заникаєш так, щоб ніхто не знайшов. А коли міліція прийде, а вона прийде, розповіси їм, що працюєш, і так далі, і тому подібне. Скажеш, що нас і не бачив. Ми спеціально вночі прийшли, нас ніхто ніде не засік, клянуся.

– Ось, а потім, – нахилився до нього Сілібон, – ми просто прийдемо до тебе, візьмемо гроші і поїдемо з вокзалу в інше місто.

– Ага, я все зрозумів.

– А тобі, малий, ми залишимо сто тисяч, якщо ти нас виручиш. Згода?

– Згода, – прошепотів Руба, – звісно. А скільки там усього?

– Тисяч сімсот, десь так, – понизивши голос, повідомив Підірваний. – То що, згода?

– Так, хлопці, звісно.

– От і добре.

Сілібон дістав із торби простий пакет-маєчку з супермаркету. Через тонкий білий целофан Руба розгледів гривні.

– А чого ти в мами своєї не залишив? – раптом підозріло спитав він Підірваного. – Тьотя Вєрка ж живе у нас досі.

– Ти що, дурний? – покрутив пальцем біля скроні Підірваний. – Вона ж усе проп’є.

– А, ну так, точно.

Вони допили чай і нечутно вислизнули з квартири. Руба зачинився у своїй кімнаті, висипав гроші з пакета на підлогу і